Читаем Лікарня на відлюдді полностью

— Було би непогано, — погодився Олег. — Від нього, знаєте, виходить щось таке…

— От бачите! — зрадів Глушко. — Усе розвʼяжеться найкращим чином. Можу навіть відкрити вам, що, йдучи на подібні компроміси, я ризикую найбільшою мірою. І насамкінець виявляюся стороною, що постраждала найбільше.

— А це чому? — не зрозумів Олег.

— На мені «глухар» зависає, — пояснив слідчий. — Адже справедливість відновлена неофіційно. Не по паперах. У вас, припустимо, якщо хворий помирає, нехай навіть не із вашої провини — однаково неприємність. Так і в нас.

Олег підвівся, витяг пачку цигарок і поклав одну в рот. Потім схаменувся і простяг слідчому.

— Дякую, — промовив той, — я скромніші курю.

— А якщо це не моє? — запитав Олег після паузи.

— Ну, не знаю… — слідчий також випустив дим. — Воно за будь-яких обставин буде повернуте господарю. Зараз від вас залежить, яким чином.

— Тобто, якщо я скажу вам, що там нічого немає, кабінет зламають…

— Звичайно! — посміхнувся Глушко. — Із відповідною санкцією прокурора. Усе, як належить. Але для чого це вам? Поясніть мені — кому краще буде?

— Дійсно, — зітхнув Олег. — Чи можу я вийти на пʼять хвилин?

— Звісно! Пʼять хвилин, навіть десять у даному випадку нічого не вирішують.

Затягнувшись ще кілька разів, Олег вийшов.

***

Якимець ще не спав. У палаті горіло світло. Бізнесмен напівсидів, спираючись спиною на подушки. Переносний телевізор працював майже без звуку. На койці були розкидані газети.

— Ну, доктор, ти мене зовсім закинув. Негарно. Забіг зранку на хвилину — і будь здоров…

— Так ти вже герой, — похмуро промовив Олег. — Чого дарма у тебе на голові сидіти?

— Ну, хоча би заради принципу. Кажуть, у тебе це найкрутіша операція в житті.

— Ха! — здивувався Олег. — Ну, ти від скромності не помреш… Найкрутіший пацієнт — це ще можна подумати… Слухай, Володю, жарти скінчилися. У нас неприємності.

— Що ти маєш на увазі? — зблід Якимець.

— Машинки доведеться віддати.

— Що?! — не зрозумів він. — Кому віддати?

— У мене в кабінеті зараз слідчий сидить, — продовжував Олег. — Той, що з тобою говорив. Він усе рознюхав. Якщо не віддамо по-доброму, зараз буде санкція прокурора і обшук. Однаково втрачаєш. Тільки ще й ми постраждаємо.

Тепер Якимець був увесь червоний, злий і важко дихав.

— Нічого не поробиш, — розвів руками Олег. — Я просто зайшов повідомити тобі, щоб ти не казав, ніби я їх кудись наліво сплавив.

— Хтось із ваших розляпав… Сволота… — пробурмотів він.

— Володю…

— Ні, це вони… Звичайно… Таке кодло… Яка тут може бути таємниця? С-скоти…

— Володю, — ще твердіше промовив Олег. — Колись ти вже помилився на наш рахунок…

— С-скоти… Не могли мовчки сидіти… — той продовжував набирати люті. — Дебіли… Не могли по-людськи… Усе життя за копійки у смороді порпаєтеся, а раз у житті випала можливість — і то не змогли…

— Якби вони в смороді за копійки не порпалися, то ти би вже на одній нозі скакав і пальці «веєром» не мав би можливості розкинути. Руки милицями були б зайняті!

Олег, грюкнувши спересердя дверима, попрямував до кабінету. Якимець упав на подушку і відвернувся до стінки.

***

А за півгодини в ординаторській хірургічного відділення спостерігалася доволі цікава картина. У дволітрову банку був вставлений електричний кипʼятильник, грілася вода. На столі стояли дві розкриті коробки цукерок та шампанське. Усім було весело та приємно. Маша розсипала по чашках каву. Надя різала на чистому аркуші паперу якийсь пиріг, явно домашнього приготування.

— У нас у Харкові також, — розповідав Олег, — до останнього часу робили операції під місцевим знеболенням. Був такий професор Желязко, помер уже… Представник старої школи хірургів. Його медом не годуй — дай тільки щось під місцевою анестезією зробити. Наркозу геть не визнавав! То він все любив розповідати одну історію. Казав: «Ото ми как-то раз з Петром Опанасовичем оперировали одного боксора, под местной анестезией… и забили руки зафиксировать».

Усі сміялися від душі.

— І що, припинив під місцевим робити? — запитала Маша.

— Куди там! Навіть для студентів показові операції влаштовував.

— Та я піду вже, — несподівано озвалася Соня. — Я й так не розбираюся, про що ви там говорите.

— Соню! Назад! — Олег показав їй на стільчик. — Усі — значить, усі. Не можна від колективу відриватися.

— Ми вам шампанського наллємо! — проспівала Надя.

— А я у ньому й так не розбираюся, — махнула рукою вона. — Мені що шампанське, що мінералка.

Нарешті Олег узяв пляшку і почав відкручувати дріт, непомітно глянувши при цьому на циферблат годинника.

— А ще я вам розповім історію, як у нас у відділенні цигани — пардон, вірмени — ювілей справляли…

***

Дальній кінець хірургічного відділення, де вже не було палат, було перегороджено оглядовою ширмою. Ніхто з протилежного кінця коридору або із дверей палати не зміг би роздивитися, що двері колишнього кабінету Медвідя розчинені, й дужі стрижені хлопці тихо тягають із нього на сходи запасного виходу якесь залізо. А знизу біля дверей, що відчинилися, напевно, вперше за останні двадцять років, сховався в темряві невеличкий фургон із високою будою.

***

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зараза
Зараза

Меня зовут Андрей Гагарин — позывной «Космос».Моя младшая сестра — журналистка, она верит в правду, сует нос в чужие дела и не знает, когда вовремя остановиться. Она пропала без вести во время командировки в Сьерра-Леоне, где в очередной раз вспыхнула какая-то эпидемия.Под видом помощника популярного блогера я пробрался на последний гуманитарный рейс МЧС, чтобы пройти путем сестры, найти ее и вернуть домой.Мне не привыкать участвовать в боевых спасательных операциях, а ковид или какая другая зараза меня не остановит, но я даже предположить не мог, что попаду в эпицентр самого настоящего зомбиапокалипсиса. А против меня будут не только зомби, но и обезумевшие мародеры, туземные колдуны и мощь огромной корпорации, скрывающей свои тайны.

Алексей Филиппов , Евгений Александрович Гарцевич , Наталья Александровна Пашова , Сергей Тютюнник , Софья Владимировна Рыбкина

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Постапокалипсис / Социально-психологическая фантастика / Современная проза
Салихат
Салихат

Салихат живет в дагестанском селе, затерянном среди гор. Как и все молодые девушки, она мечтает о счастливом браке, основанном на взаимной любви и уважении. Но отец все решает за нее. Салихат против воли выдают замуж за вдовца Джамалутдина. Девушка попадает в незнакомый дом, где ее ждет новая жизнь со своими порядками и обязанностями. Ей предстоит угождать не только мужу, но и остальным домочадцам: требовательной тетке мужа, старшему пасынку и его капризной жене. Но больше всего Салихат пугает таинственное исчезновение первой жены Джамалутдина, красавицы Зехры… Новая жизнь представляется ей настоящим кошмаром, но что готовит ей будущее – еще предстоит узнать.«Это сага, написанная простым и наивным языком шестнадцатилетней девушки. Сага о том, что испокон веков объединяет всех женщин независимо от национальности, вероисповедания и возраста: о любви, семье и детях. А еще – об ожидании счастья, которое непременно придет. Нужно только верить, надеяться и ждать».Финалист национальной литературной премии «Рукопись года».

Наталья Владимировна Елецкая

Современная русская и зарубежная проза