Лікарня на відлюдді

Біля ближньої альтанки диміло вогнище. Поруч на розкладеному невеличкому столику все було готове. Щоправда, помідори цього разу виявилися квашеними, огірки маринованими, проте як горілка, так і мʼясні закуски були цілком звичайними.

— Ну що, шановні? — Голоюх, наблизившись до столу, потер руки. — Шашлички хвилин за двадцять будуть готові. Почнемо?

— Я гадаю, дійсно час почати, — погодився Беженар. — Бо на це все боляче дивитися! Лідочка каже, що, можливо… Як це?

— Ресторанна виразка! — засміялася вона.

— Дійсно, — підтвердив Олег. — Я також щось подібне чув. Давайте.

— Відкривай, Тарасику, в тебе це найкраще виходить.

Не збираючись заперечувати, Голоюх узяв до рук пляшку, відкрутив кришку і розлив по келишках.

— Чекайте, а де ваш Савчук? — раптом згадала Людмила.

— Дійсно, — погодився Ілля, — де він? Ні, я не можу. Ну, він усіх нас колись… Ну, як так — був і пропав! Тепер чекай…

— Петре Петрови-и-ичу! — склавши долоні, загорлав Тарас.

У лісі стояла тиша.

— Може, відійшов чоловік… пролісків позбирати… — припустила Ольга.

— Що?! — скривився Ілля. — Яких пролісків?

— Савчу-ук! — загорлав знову Тарас. — Давай сюди-и!

Відповіді не було.

— Давайте без нього! — махнув рукою Олег. — Прийде — наллємо штрафну. Він не відмовиться.

— Та це він навмисно на штрафну наривається, — припустив Беженар.

— Тоді тим паче — вперед.

Усі взяли зі столу свої келишки і ніяково замовкли.

— Ну, давайте! — підштовхнула Люда. — Чоловіки, чого ж ви мовчите?

— А вони нам по-джентльменському місцем поступаються, — припустила Ольга.

— Ні, ні, сьогодні не варто, — запротестувала Людмила. — Нехай самий головний і говорить.

— Та всі ми тут однаково головні, — пробурмотів Ілля. — Ну, гаразд. Дорогі жінки! Шановні колеги! Приємно, що ми знову, ще раз вирвалися сюди. Раз на півроку — це не так уже й погано. Цікаві, до речі, півроку були. Та й взагалі, минулий рік склався для нас більш ніж весело. Так би мовити… Під егідою швейної машинки. Олег Вікторович у травні приїхав?

Женатий мовчки кивнув.

— Уже тоді у цьому були винні ці нещасні машинки. Ну, а далі — пішло-поїхало… І щоб я здох, якщо ще у якійсь лікарні колись відбувалися настільки неординарні події. Та й фінал виглядає доволі щасливо. Неприємності обійшли стороною. Савчук он навіть машину купив. Також із машинок! У Голоюхів, я так чув краєм вуха, якісь круті меблі зʼявилися — всю квартиру обставили. Хоч би подивитися — я уже навіть зі своєю пляшкою прийшов би…

Усі засміялися.

— Приходьте, Ілля Петрович, — відповіла Людмила. — Я, взагалі-то, гадала, що ви не потребуєте запрошення…

— Врахую, — сказав Ілля. — Олег Вікторович, наскільки я знаю, ще нічого не купив, зате… Ось Ольгу знайшов. А це, погодьтеся, також із вини цих самих машинок. Я би сказав, за масштабом не менш важлива подія, ніж, припустимо, купівля машини.

— Велике дякую вам, Ілля Петрович, за такий комплімент! — зіронізувала Ольга. — Аж ніяк не сподівалася, що така подія, як зустріч зі мною, може хоч якось порівнятися з купівлею машини. Ви мене порадували.

— Будь ласка, — не змигнувши оком, у Беженаровій манері відповів Ілля. — Радий, що зробив вам приємність. Ну, навколо Валентина Івановича, як завжди, все вкрите мороком…

— Ну, чому? — здивувався той. — Просто мною ніхто не цікавиться. Я, наприклад, купив гарний спінінг. Дуже гарний. Дорогий, імпортний. Японський, за останнім словом.

— Як — на всі?! — мало не задихнулася Людмила.

— Я не рибалка, звичайно… — пробурмотів Голоюх. — Але який же ж це спінінг повинен бути!

— Ну, чому на всі? — знову здивувався Беженар. — Звісно, ні. Усього за сто двадцять доларів. Чому обовʼязково повинно бути на всі? Просто раніше я не міг собі дозволити таку дорогу іграшку, а тепер купив. Ну, і крім цього є ще плани, але це так… особисте…

— А себе чому пропускаєш? — нагадав Олег завідуючому.

— А! Щура забули! — не звертаючи уваги, продовжував Ілля. — Щур наш квартиру взяв на виплату. Трикімнатну. Вже переїхав.

— Ну, а про себе, про себе!

Тепер уже на нього насіли по-серйозному.

— Можна й про себе, — без особливого оптимізму погодився Ілля. — Таємниці не роблю. Я за свою машинку нічого не купив. Коли починалося, я розраховував на десять штук, ну, в крайньому разі, на девʼять. А це майже сорок тисяч зелених!

— Я бачу, ти зовсім погнав на цьому ґрунті, — похитав головою Олег. — А я думаю — чого ти так нажерся, коли Савчук свою машину обмивав! З горя?

— Можна й так назвати, — погодився Ілля. — А гроші, якщо хочете знати, я дружині віддав.

— Ось! — вигукнула Людмила. — Вчіться, мужики. Ось як чинять кращі з чоловіків! А вона що купила?

— Квиток до Штатів, — зітхнув Ілля. — Щоправда, ще трохи докласти довелося. Тому й немає її зараз. Післязавтра їде. В нас же за два роки старший поступатиме. А зараз — самі знаєте — від восьмисот на рік і вище.

— У медичному на платному відділенні тисяча, — підказала Ліда.