Читаем Лікарня на відлюдді полностью

— А це що?! Шановні, що це за пристрій?! Це ж первісний лад! Ви ж хворого задушите! У вас що — спеціальною літературою не цікавляться? У журналі за другий місяць є стаття якраз на цю тему. Для кого ми пишемо? Навіщо кошти витрачаємо? Щоб на зламі тисячоліть переломи шийних хребців лікували петлею Гліссона? Шановні… — він розгублено озирнувся. — Де травматолог? Я перепрошую, як вас величати?

— Петро Петрович…

— Петре Петровичу, хворому негайно накласти скелетний витяг. Зараз же! Він же у вас нормально харчуватися не може — петля ваша по-людськи рота не дає відкрити! Накладіть витяжку — нехай нормально їсть і дихає.

— А-а…

— Що, колего? — не зрозумів республіканський фахівець.

— А-а… за що витяжку накладати? — здивовано промовив Савчук, законно сумніваючись, чи можна хворому просвердлити наскрізь голову.

— Як, за що? За череп! За тімʼяні горби! — і світило схилився над хворим, постукавши при цьому пальцями по вказаній ділянці черепа — з одного і другого боку.

— Доктор усе зробить, зараз же, — Лабо взяв під руку високого, але непроханого гостя, виводячи з палати.

— Ну, не можна ж так… — не міг заспокоїтися той. — Потрібно йти у ногу з часом.

— От бачиш! — зрадів за сусіда Ревуцький. — Знімуть зараз твою удавку. А ти — «не витримаю, не витримаю…»

***

— Усе, — розігнув плечі Олег. — Чорти б забрали цього гнідого. У верхньому поверсі порядок.

— Так, — погодилися обоє асистентів, — нормально.

— Дивимося кишечник, — сказав Медвідь.

— Хлопці, зашивайтеся вже! — підігнав зі свого боку Щур.

— А що — з тиском погано?

— Та ні, добре, але давайте швидше.

— Не жени, ямщик, — пробуркотів Ілля, — швидше, ніж можливо, однаково не буде. А! Ось! Ось він, рідненький. Розрив кишки бачу.

— Дивно, і калом не смердить… — зауважив Олег із незрозумілою іншим іронією.

— Так, Надю, серветку давай нову. Шиємо другий ряд. Добре пораховані?

Несподівано згасло світло. Одразу замовк наркозний апарат, а все довкола потонуло у сутінках похмурого дня.

— Твою ж маму… — вилаявся Щур і, схопивши чорну резинову камеру, перейшов на ручне дихання.

— Ганю! — закричав Медвідь, кличучи з передопераційної санітарку. — Бігом дзвони до РЕМу! Що за ідіотизм? Чому не попередили?

— Що це означає? — не зрозумів Олег.

— Електроенергію вимкнули. Зараз же постійно вимикають, але стараються попереджати.

— Добре, що не півгодини тому, — похитав головою Олег.

— Хлопці, не балакайте там, працюйте, — знову взявся за хірургів Щур. — У мене хворий на ручному диханні, між іншим.

— Ми всі в роботі.

Зʼявилася санітарка, що бігала телефонувати.

— У РЕМ кажуть, що відключення на обласному рівні. Увімкнуть не раніше, як за годину.

— Тягни аварійну, — скомандував Медвідь. — Військову, на акумуляторі. Ледве дихає вже.

— Там ще апендицит привезли, — додала Ганя.

— Якраз доречно, — погодився Ілля. — Давай, Тарасе Васильовичу, — розмивайся — ми тут вже вдвох упораємося. Іди дивитися той апендицит.

— Весело тут у вас… — зазначив Олег.

***

У травматологічній вісімнадцятій палаті стояла тиша. Доктор Савчук у масці та рукавицях стояв біля койки хворого, обробляючи руки спиртом. Той, хто нещодавно літав із даху, злякано косив очі на його приготування. Поруч із ліжком на стерильному металічному лотку, підвезеному на перевʼязочному столику, лежали дриль, шпиці та інші інструменти. Сестра і санітарка, що знаходилися поруч, також із якоюсь недовірою зиркали на Савчука, який нарешті скінчив оброблятися та намастив вибриту голову хворого йодом. Незважаючи на брак компетентності, Петро Петрович дійсно вважав, що людині, очевидно, все-таки не можна свердлити голову наскрізь, але, якщо каже республіканський спеціаліст…

— Ну, Хведоре, — не витримав Ревуцький, — у тебе тепер зачіска, як у крутого мафіозі. Не трусися, все буде гаразд!

— Не бійтеся, — маленький знеболюючий укольчик… — Савчук зігнувся над пацієнтом, взявши шприц.

— Доктор… е-е… а що ви збираєтеся робити? — боязко запитала чергова.

— Ти ж чула, — незворушно відповів Петро Петрович, — скелетний витяг накладати.

Він поклав шприц на лоток і, взявши дриль, уставив туди довгу металеву шпицю. Потім намірився на точку, по якій хвилин двадцять тому стукав республіканський гість, приставив дриль і почав свердлити. Шпиця легко просвердлила голову і вийшла з другого боку.

— Як ви себе почуваєте? — запитав Савчук.

— Нічого, доктор… — просичав хворий.

Відʼєднавши дриль, Петро Петрович встановив на шпицю скобу, затяг болти і приєднав мотузку.

— Ну, повісьте йому для початку кілограмчиків зо три, — промовив він до медсестри.

За кілька хвилин витяг було налагоджено.

— Ну як? — знову запитав Савчук у хворого.

— Дякую, доктор! — пожвавився той. — Я тепер говорити можу нормально і під шию нічого не тисне. Як на світ народився! Правда, якісь мурашки по ногах побігли, коли ви свердлили, але вже перейшло.

Із переможним виглядом Петро Петрович вийшов із палати.

***

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зараза
Зараза

Меня зовут Андрей Гагарин — позывной «Космос».Моя младшая сестра — журналистка, она верит в правду, сует нос в чужие дела и не знает, когда вовремя остановиться. Она пропала без вести во время командировки в Сьерра-Леоне, где в очередной раз вспыхнула какая-то эпидемия.Под видом помощника популярного блогера я пробрался на последний гуманитарный рейс МЧС, чтобы пройти путем сестры, найти ее и вернуть домой.Мне не привыкать участвовать в боевых спасательных операциях, а ковид или какая другая зараза меня не остановит, но я даже предположить не мог, что попаду в эпицентр самого настоящего зомбиапокалипсиса. А против меня будут не только зомби, но и обезумевшие мародеры, туземные колдуны и мощь огромной корпорации, скрывающей свои тайны.

Алексей Филиппов , Евгений Александрович Гарцевич , Наталья Александровна Пашова , Сергей Тютюнник , Софья Владимировна Рыбкина

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Постапокалипсис / Социально-психологическая фантастика / Современная проза
Салихат
Салихат

Салихат живет в дагестанском селе, затерянном среди гор. Как и все молодые девушки, она мечтает о счастливом браке, основанном на взаимной любви и уважении. Но отец все решает за нее. Салихат против воли выдают замуж за вдовца Джамалутдина. Девушка попадает в незнакомый дом, где ее ждет новая жизнь со своими порядками и обязанностями. Ей предстоит угождать не только мужу, но и остальным домочадцам: требовательной тетке мужа, старшему пасынку и его капризной жене. Но больше всего Салихат пугает таинственное исчезновение первой жены Джамалутдина, красавицы Зехры… Новая жизнь представляется ей настоящим кошмаром, но что готовит ей будущее – еще предстоит узнать.«Это сага, написанная простым и наивным языком шестнадцатилетней девушки. Сага о том, что испокон веков объединяет всех женщин независимо от национальности, вероисповедания и возраста: о любви, семье и детях. А еще – об ожидании счастья, которое непременно придет. Нужно только верить, надеяться и ждать».Финалист национальной литературной премии «Рукопись года».

Наталья Владимировна Елецкая

Современная русская и зарубежная проза