Лікарня на відлюдді

— Ти що, нас кидаєш? Випий кави, як у тій рекламі, — зразу настрій підскочить.

— Іншим разом.

Голоюх повісив халат у шафу, попрощався з обома за руку і вийшов.

— Чого це він? — не зрозумів Олег. — Може, образився за щось?

— Та ні, — Медвідь посунув каву, — просто немає настрою у людини. Я так розумію, вдома проблеми у нього, так би мовити, особистого характеру. Давай, пʼємо — і по домах. Я помітив, якщо товктися у відділенні без діла, — обовʼязково щось привезуть.

— Правда? — здивувався Олег, відпивши з кружки. — Цікаво…

— Не віриш? Все може бути. У нас тут глибинка, забобони всякі…

Із коридору зазирнула травматологічна чергова:

— Смачного! Доктори, тут травма. Хворий із вісімнадцятої — той, кому позавчора витяжку зняли. Каже, що впав на милицях.

— На тобі! — вигукнув Медвідь. — Я ж казав! А ти не вірив.

— Це, здається, з тих хлопців, що літачки пускали, — зауважив Олег.

Слідом зʼявилася чергова із хірургії.

— Смачного! Доктори, у нас дві травми.

— Які ще травми?!

— Один ваш, після апендициту, — вона кивнула Олегові, — здоровезна рана на голові. Каже, що впав із ліжка. А другий — завідуючого. Каже…

— Та ви що, з глузду посходили? — заволав Ілля. — Куди ви дивитеся? Це що — розбірки «хірургія на травматологію»?

Кинувши недопиту каву, обоє хірургів побігли у відділення.

***

За вікном стояла справжня ніч. На столі поруч із КРУком парувала чашка кави. Зіна вийшла з підсобки з якоюсь коробочкою.

— Те-екс… — промимрив невтомний інспектор. — Значить, напальники… А що ж це таке?

— Ось вони, — Зіна поставила перед «щуром» коробку.

Він витяг кілька штук і здивовано присвиснув:

— Я й не знав, що такі є. Так це що, на палець вдягається?

— А на що ж?

— От ви не схотіли серед ночі протизаплідні засоби розбирати, а ці… напальники… якраз схожі… гм-м-м…

Зіна почервоніла.

— Рахувати чи ні?

— Ну, звісно. По паперах шістдесят чотири.

Червоніючи чим далі, тим більше, Зіни висипала з коробки напальники, котрі дійсно були неабияк схожі на найпопулярніші протизаплідні засоби (які відтепер у Тачанівській райлікарні застосовувалися і для зупинки кровотеч), і заходилася рахувати.

— А я піду ще кави наллю, з вашого дозволу… Господи, яка духота у вас тут… — і розсупонивши ще більше вузол краватки, КРУк зник у підсобці.

***

Двоповерховий будиночок на кілька квартир давно спав. Світилося лише одне віконце. Мотор важкої машини чувся ще здаля. КамАЗ із причепом підліз до будинку вузькою вуличкою і став упритул до паркану. Відчинилися шоферські дверцята, й на асфальт важко скочив чоловʼяга у сорочці, розстібнутій до грудей, та мʼяких домашніх тапочках. Провівши важко рукою по неголених щоках, він зачинив машину і зник у підʼїзді.

Він увійшов до темного коридору квартири на другому поверсі і клацнув вимикачем. Потім пройшовся по обох кімнатах. В одній із них двоспальне ліжко було застеленим. Нікого. Впавши у крісло, водій КамАЗу вирячився на вимкнутий телевізор так, ніби по ньому щось показували. Дихання його помітно почастішало, пальці кілька разів стиснули підлокіття. Потім несподівано скочив і майже вибіг із квартири. Голосно хряпнули двері підʼїзду, збудивши тих, хто щойно засинав. Заревів мотор, і КамАЗ понісся нічним Тачановим.

***

У перевʼязочній ставало чимдалі тісніше. Один хлопець сидів на стільчику — мав забинтовану голову, інший стогнав, лежачи на столі. Його саме обдивлялися обоє лікарів. Медсестра готувала на столику інструменти.

— От, бандити, — не міг заспокоїтися Ілля. — Розбірки влаштувати… Знаєш, що шеф завтра казатиме? А головний що скаже?

— Ну, головного посвящати не обовʼязково, — припустив Олег.

— Та як же не посвящати, якщо у міліцію повідомити належить! Бійка, як-не-як. А завтра їхні мами позбігаються і почнуть розбиратися, хто винен. Ми з тобою виявимося крайніми.

— Дядьку, не треба міліцію… — промимрив хлопець, який сидів. Інший тільки стогнав.

— Треба, дорогенький, — їдко посміхнувся Ілля. — Я це тобі запамʼятаю. Постараюся, щоб тебе одразу на облік поставили. Мені давно вже спати належить, а я тут із вами, бовдурами, цяцькаюся!

— Ну, не треба, дядьку, — канючили вже обоє.

— Я пішов дзвонити, а ти ший свого, — звернувся Ілля до Олега. — А я потім шефового зашию.

Вийшовши з перевʼязочної, Ілля сів до телефону і набрав коротке нуль-два.

— Черговий міліції капітан Панчишин, — відповіли з трубки.

— Вас турбує райлікарня, черговий хірург, — карбував стандартну фразу Медвідь, — повідомлення запишіть.

— Що там сталося?

— Двоє із розбитими головами, один із повторним зміщенням перелому — бійка була.

— Чекайте, що це за повторне зміщення?

— Ну, хворий у гіпсі, з переломом ноги побився і настало таке ускладнення.

— Як — ваші хворі побилися? — здивувався черговий.

— Так, пацани по тринадцять років.

— Доктор, та дайте собі спокій, — обурився капітан. — Ми не приймаємо таких повідомлень. Пацани побилися — завтра помиряться, а нам тиждень відписуватися!