Лікарня на відлюдді

— Доброї ночі. Ти, Надю?

— А хто ж…

— «Швидка» турбує. Тебе треба у хірургію, терміново.

— Але сьогодні не моє чергування.

— Знаю. Новий лікар дзвонив, казав, що треба другу операційну — роботи багато.

— Збираюся… — невдоволено промовила вона.

— У нас усі три машини на викликах, то тут хворого своєю машиною підвезли, я родичів просила — вони зараз по тебе легковою приїдуть.

Надя сиділа нерухомо кілька секунд, сподіваючись, що сон відпустить сам, але марно. Струсивши головою, сестра сіла до трюмо і протерла обличчя лосьйоном, потім мазнула помадою по губах і почала «чесати» вії пензликом туші.

***

У «сімці» нічними вулицями Тачанова їхали двоє — чоловік та жінка. Обоє виглядали знервованими. Особливо вона — повна нафарбована дама «з претензіями».

— Мені це ось вже де сидить! — сварилася вона, показуючи на горло. — Як тобі треба — то це одне діло. Як комусь — зовсім інше.

— Не діставай, — відмахнувся чоловік із несвіжим обличчям, на якому чітко виднілися мішки під очима.

— Як Ірка скаже — у тебе інша реакція… — продовжувала вона.

— Не діставай, я сказав…

— А як же, «не діставай»… От заберуся скоро до Італії, тоді вже не діставатиму.

— Якщо не замовкнеш зараз — розвернуся і поїду назад, — ледве стримуючись, промовив чоловік.

Машина крутнулася ще кілька разів вузькими темними вуличками і підʼїхала до будинку на два підʼїзди. Взявши щось у поліетиленовому пакеті, жінка зникла у ближньому парадному. А чоловік, сплюнувши спересердя у вікно, відкинувся на спинку і увімкнув магнітолу.

Хвилини за дві-три з іншого підʼїзду вийшла операційна сестра Надя. Вона озирнулася і побачила «сімку» з прочиненими дверцятами, але чомусь біля сусіднього підʼїзду.

— Т-тумак… — роздратовано пробурмотіла вона і збігла сходами.

Підійшовши до машини, жінка зазирнула крізь незачинені дверцята і, побачивши, що водій кайфує під музику, запитала:

— Ну то що — їдемо, чи як?

Він розплющив очі й здивовано пройшовся поглядом по її нафарбованих віях та постаті у тонкій сукні. Обличчя водія одразу ж набуло зовсім іншого виразу.

— Звісно, їдемо!

Він покрутив ключа, і машина рішуче взяла з місця. Магнітофон запрацював голосніше. Надя лише зітхнула та заплющила очі — прокидатися на незаплановане чергування завжди важче.

За вікном блимнули останні будинки Тачанова. «Сімка» набрала незвичної для міста швидкості. Це й примусило операційну розплющити очі. При вигляді повної темряви за вікнами Надя злякано озирнулася, і на її обличчі поступово проступив переляк.

— А… куди ми їдемо? — запитала вона.

— Та куди скажеш, незрівнянна… — проспівав випадковий Ромео, не вловивши її інтонацій. — Бак повний, подалі від міста, поближче до природи!

Надя прийняла попереднє положення, відкинувшись на спинку, а потім несподівано смикнула дверцята, відчиняючи їх. Машина різко хильнулася в один бік, потім в інший.

— Пустіть мене!!!

— Ідіотка! Куди?!

Вони кричали це одночасно. Машина злетіла з дороги та, протаранивши якісь кущі, здійняла хмару чорної води з глибокої калюжі, в якій і залишилася. Операційна видерлася з кабіни й, ледве не впавши у багно, кинулася в темряву.

— Ідіотка! Дебілка!!! — горлав чоловік їй навздогін, а потім, глянувши на власні ноги по кісточки у багнюці, вдарив кулаком по даху машини і розпачливо промовив: — Ну, зустріну я у цьому гребаному житті хоча б одну нормальну жінку?!

***

Ноші пронесли коридором і поставили біля санпропускника. КРУк стогнав, затуливши обличчя долонями. Хворі виглядали з палат, проводжаючи його очима. Біля нош застигла і Зіна з переляком на обличчі. Олег схилився над потерпілим, обмацав його голову, повернувши її в один, потім у другий бік, виміряв пульс, зазирнув у зіниці.

— Що з вами сталося?

— Не знаю, доктор… Перевіряв… Потім прийшов якийсь мужик… у тапочках… Далі не памʼятаю…

— Ну що ж, у вас серйозні травми. Потрібно зашити рани, ну, і доведеться полежати у нас кілька днів. Зараз готуємо операційну.

— Операційну?! О-о-ой…

— Олег Вікторович, що з ним? — ковтаючи сльози, пошепки запитала Зіна.

— Доктор… Що зі мною буде? — стогнав КРУк. — Я тут сам, зі мною нікого…

— Не хвилюйтеся, — посміхнувся Олег. — Зараз у відділенні знаходиться виконуючий обовʼязки завідуючого. Для вас, гадаю, він виділить усі медикаменти безкоштовно, з гуманітарки.

— Ні! Не треба з гуманітарки!!! Я все куплю!

— Як скажете, — заспокоїв його Олег. — Але не хвилюйтеся, вам не можна.

Розвʼязуючи на ходу маску, підійшов Медвідь.

— Ти знаєш, а у нього струс мозку, — тихо промовив Олег.

— Добрий вечір! — лагідно привітався Ілля.

— Який же він добрий… — продовжував плакати ще годину тому незворушний чиновник. — Що зі мною буде?

— Не хвилюйтеся, Олег Вікторович вас вилікує. Він фахівець високого класу, з Харкова. Вам зроблять усе на вищому рівні.

— Що? — не зрозумів бідака. — Із Харкова?! Це що — спеціально для мене викликали? Мої справи настільки погані?

— Ну що ви! — заспокоїв його Ілля. — Нічого страшного, просто спеціально для вас…

— Давайте в операційну, — скомандував Олег.

Ноші підняли.

— Що тепер буде? — продовжував стогнати КРУк.