Лікарня на відлюдді

— Ну що ж тепер поробиш… — розвів руками Ілля. — Не треба зловживати роботою. Бамкнуло шосту — йди, відпочивай.

— А ви? — плаксиво заперечив той.

— Ну, ми — інша справа, — посміхнувся Ілля. — Он — людей рятуємо. Тут нікуди не дінешся, треба.

— А ми… — ображено почав КРУк, та затнувся.

— Країну, так? — підказав Ілля.

Той лише відвів погляд.

— Е-е, шановний… — Медвідь несподівано став серйозним, — зловивши райлікарню на двох неописаних бинтах, країну не врятуєш…

Його вже заносили до операційної. Олег рушив за ними.

— Ну що з ним? — не могла заспокоїтися Зіна.

— Та не смикайся, Зіно, — скривився Ілля. — Пара ран на голові й, можливо, струс мозку.

— О-ой… — вона злякано затулила рота. — І що тепер? Що Славику буде?

— Нічого не буде, не скачи. Нема чого товктися по лікарні у нічний час, без краватки, ще й у розхристаній сорочці. Тут будь-який адвокат вигородить. Твій-то хоч тверезий був?

— Звичайно! Щойно з рейсу.

— То нехай іде на «швидку», здасть про всяк випадок кров на експертизу. Міліцію ж однаково повідомляти доведеться. Та не роздуватиме він нічого, не бійся. Ти що, маленька? Чула — в нього й жінка є. Він же не повний бовдур! Доведи їй потім, що він там із тобою «реманент» рахував о дванадцятій ночі.

І Медвідь також попрямував до операційної, але встиг узятися лише за ручку дверей. Так і застиг. На протилежному кінці коридору зʼявилася хистка постать операційної сестри Наді. Вона йшла вся вимащена болотом, схлипуючи і розмазуючи туш та сльози.

— Господи… — здивовано промовив Ілля. — Що сталося?

— На мене напали…

— Хто? Коли?

— Коли сюди їхала.

— Як це?! — не зрозумів Медвідь. — Тебе ж «швидкою» везли.

— Якою там «швидкою»! Не було машин у них. Прислали якогось «Жигуля», а він…

— Що він?

— Нічого! Повіз хтозна куди, ледве видерлася!

— О, Боже… Надю! — підійшла чергова. — Що сталося? Тебе всі шукають. Щойно зі «швидкої» дзвонили — послали по тебе машину, а ти кудись зникла… Вони досі під будинком чекають!

— Ну, ви даєте… — розвів руками Ілля. — З вами тут умерти можна! Як це було?

— Як-як… Подзвонили, я зійшла, дивлюся — стоїть, чекає…

— Ну?

— Я сіла, там мужик цей… Я кажу: «Ну що, поїхали?» А він… поїхав… — вона знову почала схлипувати.

— Надю, — Ілля дружньо обійняв її за плечі. — Ну, оціни ситуацію. Сидить мужик у машині. Вночі. Сам. Раптом відчиняються дверцята, сідає отака, як ти, і питає: «Ну що, поїхали?» Що йому робити? Я би поїхав.

Вона припинила плакати.

— Він руки до тебе простягав?

— Ні, тільки кричав, як я хотіла з машини вискочити.

— На швидкості? Ну, і я би кричав! Напевно, і з дороги злетіли?

Вона знову кивнула.

— Не врізалися хоч?

— Ні, здається…

— От і прекрасно. Іди, заспокойся.

Вона мовчки кивнула та пішла далі, до операційної.

— Куди?! Здуріла? У такому вигляді? Надю, в інший бік, — він вказав пальцем на кімнату відпочинку персоналу.

Сестра слухняно пошкандибала.

— Дитячий садок… — простогнав Ілля. — Люди, люди… А ти чого ще тут стоїш? — останнє адресувалося Зіні. — Розбігайтеся нарешті по домах! Друга година ночі! Розбігайтеся всі, бо цей дурдім до ранку не скінчиться!

***

У вікна відділення світило ранкове сонце. Малевич прямував коридором, заходячи у кожну палату, оцінюючи стан справ після своєї дводобової відсутності. Обличчя завідуючого свідчило про задоволення результатом обходу. Перейшовши на травматологічну половину, він проминув кілька палат і одразу зайшов до вісімнадцятої.

— Ну, хлопці-молодці, Чкалови, що тут у вас ро… Не зрозумів!

Погляд хірурга прикипів до пацанів. Вітюня світив на цілу палату забинтованою головою, Славик — бланшем під оком, а Серьога знову лежав, припʼятий витяжкою. У заввідділенням відвисла щелепа.

— Я не зрозумів! Що це означає? Ти ж у гіпсі вже ходив! А ви?! Що тут було?! Ні-і-і… Ці архаровці мене вгроблять. Що тут відбувалося? Ну, гаразд, зараз ми у Беженара спи…

Зав уже вискакував із палати, коли його ноги самі собою зупинилися на місці. Лікар ще не усвідомлював, чому спинився на порозі, але очі побачили щось незвичне і наче самі скомандували ногам — «стій»! Давши задній хід, Малевич застиг біля ліжка стрибуна із даху. Перша думка його була про те, що дози спиртного, яку довелося вжити на фуршеті після засідання товариства хірургів, явно не досить для того, щоб списати на неї те, що він бачив зараз. Отже, це йому не марилося. А у палаті тим часом запанувала тиша. Хворі вирячилися на Малевича, у тому числі й сам винуватець його стану, який також силкувався второпати, чого це найголовніший із тутешніх хірургів так вилупився на нього. Нарешті зав боязко простяг руку і помацав скобу та краї шпиці, яка — було очевидно — наскрізь проходила крізь голову хворого. Затинаючись, завідуючий спитав:

— Я-як ви себе почуваєте?

— Нормально, доктор!

Здалося, саме від такої відповіді Малевич почав задкувати до дверей, а потім, намацавши одвірок, кулею вилетів із палати.

Він біг коридором, а щоки на його блідому обличчі струшувалися зі страшною силою.

В ординаторській знаходилося троє людей. Медвідь, який щойно увійшов, одягав халат, Беженар, сидячи біля негатоскопа зі встановленим рентген-знімком, пояснював Ліді: