Лікарня на відлюдді

— А це ще для чого? — не зрозумів пацієнт.

— Потрібно, дорогенький, у ваших же інтересах.

— Не хочу я вашого зашморгу! — обурився хворий. — Мені й так добре! Я он вже говорити можу, жувати… Ні, не хочу! Я ті три доби ледве витримав!

— Послухайте, Федоре Івановичу, — терпляче промовив зав. — Повірте, це ж у ваших інтересах! Ми боїмося ускладнень.

— Яких ускладнень? — Федір категорично не хотів нічого чути. — Мені й так добре. Не дам я вам ставити зашморг.

— Але послухайте, всі лікарі вам скажуть…

— Дійсно, — підтримали колеги, — обовʼязково, все може трапитися…

— Та що там може трапитися?! — пацієнт «став у позу». — Я сам чув учора — найголовніший доктор по костях по Україні сказав, що потрібно витяжку. І чортів усім виписав за вашу петлю! Казав, що так за царя Гороха лікували. Ви що, думаєте — я зовсім дурний? Ви гадаєте, якщо я бляху на дахах прибиваю, то у мене зовсім мізки не варять? Та я з вашим зашморгом лежав та терпів, а тепер як біла людина, і говорю, і їм… Не дамся!

— Але учора була одна ситуація, а зараз інша! — переконував Малевич.

— Не дамся!

Завідуючий тільки безсило розвів руками.

— Ну, гаразд, — сказав Беженар. — Якщо ви так категорично налаштовані, ми зараз зробимо контрольний знімок, а потім передамо по факсу отому головному травматологу. Нехай він вирішує.

— А що, так можна? — з недовірою запитав Федір.

— Треба! — сказав Малевич. — Якщо ви такий… Везіть апарат! І кличте рентген-лаборанта. Щойно буде готовий знімок — передаємо на Київ.

Уся процесія, приховуючи посмішки, вийшла з палати.

— Олег Вікторович, — сказав Малевич уже в коридорі, — зайдіть до мене, будь ласка.

Коли вони увійшли, завідуючий вказав на диван.

— Я вже у курсі вчорашніх подій. Маю на увазі операцію з приводу травми живота. Не можу не відзначити — ви з честю вийшли з цієї ситуації.

— Ну, напевно, це той випадок, коли переможців не судять, — скромно відповів Олег, — могло бути всяко…

— Навіщо ви так? — не погодився Малевич. — Я вважаю, ніколи не слід принижувати власних заслуг. Тим паче, ситуація була дуже складною. Медвідь зі Щуром мені все розповіли… Чесно кажучи, не знаю, як би я сам повівся у таких умовах. Радий, що все закінчилося добре. Олег Вікторович, в мене до вас буде прохання. Моя мати хворіє. Старенька вже. Я сьогодні по обіді повинен поїхати. Це аж у Вінницькій області. В головного я вже відпросився. Медвідь із Голоюхом гарні хлопці, толкові, добросовісні. Але у вас досвіду більше, та й хватка зовсім інша. Підстрахуйте їх. Ви ж бачите, що тут робиться. Там, де ви працювали, — величезна клініка, купа професорів, доцентів… Станься щось — є кого на допомогу кликати. А тут до обласного центру сто «кеме». Не дай Бог, щось серйозне, термінове — тільки на себе й сподівайся. На біду багато не треба!

— Миколо Прокоповичу! — запевнив Олег. — У межах моїх можливостей повністю на мене розраховуйте. Їдьте і не переживайте. Разом упораємося.

— Дякую, — відповів Малевич.

— Нехай ваша мама видужує.

***

Травматологічна вісімнадцята палата спала, занурена в темряву. Несподівано хтось із хворих заборсався на ліжку, а тоді щось голосно грюкнуло. Потім ще раз — цей раз так, наче щось важке скинули на підлогу, а потім воно покотилося по долівці. Вітюня, притримуючи руку в гіпсі здоровою, піднявся на скриплячих пружинах і увімкнув світло. Так і застиг, зіщулившись, — намагався зрозуміти, що ж трапилося. Двоє його друзів також підняли голови та завмерли у повному нерозумінні. Федір, у якого вже стояла звична Гліссонова петля, щось замугикав і замахав рукою у бік сусіда навпроти, яким був Ревуцький.

— Дядь Міша, чого ви серед ночі банками розкидаєтеся? — невдоволено зауважив Вітюня. — Люди спати хочуть!

— Та… — розвів руками Ревуцький. — Тут миші такі бігають… Як коні! Заснути не можу. Не лікарня, а комора якась.

— Та біс із ними! Заплющуйте очі та спіть!

— Ага… Банкою забити хотів, але промазав, бо темно.

Сусід із петлею знову замугикав, погрожуючи «бойовику» кулаком.

— Спи, дядь Міш, — порадив Вітюня. — Перша година, все-таки…

Хлопець не полінувався підвестися, підняв літрову банку із залишками картопляного пюре, що не розбилася якимось дивом, і поставив біля дяді Міші на тумбочку. Потім вимкнув світло та ліг.

Тиша тривала хвилин зо пʼять. Потім почулося борсання та удар. Банка покотилася знову. А із койки Ревуцького чулися якісь хлопки. Вітюня скочив із ліжка й увімкнув світло. Дядь Міша, лежачи на витяжці, весь вигнувся і намагався скрученим рушником щось вдарити під власним ліжком.

— Дядь Міша, що за фігня? — не приховуючи злості, поцікавився Вітюня.

— Еге… Задовбали! Бігають тут… Розвели…

— Та це вже ти усіх задовбав! — не витримав Серьога, який досі намагався заснути під цей гуркіт. — Дядь Міша, заспокойся, бо зробимо тобі темну.

Вітюня знову підвівся, знайшов банку і поставив її цього разу в тумбочку так, щоб Ревуцький не міг дістати. Потім уклався на місце.

У відділенні запанувала тиша. Чергова, накинувши на плечі ковдру, куняла у сестринській.

Цього разу грюкнуло набагато сильніше. Тепер уже з ліжка зірвався Серьога.

— Замахав уже… Скільки можна?!