Лікарня на відлюдді

Забравши ноші, бригада «швидкої» залишила відділення, а на хворого вже вдягали манжети кардіографа. Чергова готувала крапельницю. Хворий у цей час жахливо стогнав і тер у ділянці серця рукою. Щур вийшов із палати, у коридорі до нього наблизилася Наталя та тихо промовила на вухо:

— Доктор, це мій сусід, Адлахович. Я його знаю — алкаш чорний. Постійно жінці скандали влаштовує, а коли вона починає міліцію кликати — за серце хапається. Його до терапії вже не раз привозили задурно.

Сергій із розумінням кивнув і підкликав до себе дружину хворого.

— Скільки він випив горілки?

— А я знаю? Він мені не звітується, — вона була добряче знервована.

— Постійно пʼє?

— Та так… Як коли.

— На серце часто скаржиться?

— Не знаю… — жінка відвела погляд. — Буває…

— Ну, гаразд, — сказав Щур. — Присядьте у коридорі. Щойно ситуація проясниться, я вам усе скажу.

Дружина хворого рушила до виходу, і це побачив сам пацієнт крізь широке вікно в стінці палати, призначене для нагляду персоналу.

— Куди?! — несподівано загорлав він пʼяним голосом. — Куди?! Ні, нехай вона бачить, як я кінчаюся! Нехай бачить! — і пʼяничка зробив спробу підвестися.

Дівчата напосіли на нього, вмовляючи лягти, та Адлахович відштовхував їх і гидко лаявся. Щур рішуче увійшов до палати.

— Так, — промовив він суворо, — зараз лягайте і лежіть тихо. Тут реанімаційне відділення, а не пивна. Кругом важкі хворі. Лежіть тихо!

— Що? — скинувся той. — Та я… Нехай вона, сука, тут стоїть! Вона мене…

— Тихо! — ще голосніше повторив Щур. — Вгомоніться!

— Та я… — продовжував буянити Адлахович. — Та мене всі знають! Я завтра буду на прийомі у Бурчуна! Мене всі знають!

— Васю, — жінка вже була поруч із ним, — заспокойся, ляж тихенько…

Побачивши її, хворий знову схопився за серце, вдаючи страждання. Медсестра, яка вже приготувала крапельницю, запитливо глянула на лікаря.

— То що робити?

— Що-що… — роздратовано повторив Щур, — підключай.

Вона помастила руку хворого спиртом, проте щойно голка торкнулася шкіри, хворий видер руку:

— Що ви робите? Не дам ніяких уколів! Я вас знаю тут… Завтра в Бурчуна буду!

У руках у лікаря нарешті опинилася розписана кардіограма. Уважно продивившись її, він промовив до Адлаховича:

— Так. Або ви зараз замовкаєте, або я викликаю міліцію.

— Що?! Міліцію?! Викликай! Та я всю міліцію знаю! Я завтра…

Увесь червоний, Щур вийшов із палати.

***

Нарешті Олег зʼявився в ординаторській, де сиділи Медвідь із Голоюхом.

— Ну, що?

— Та нічого, оперувати треба.

— Ну, Тарас узагалі-то лишається, — сказав Медвідь, — але ми би просили почекати, поки грижу розкриємо. Все-таки дванадцять годин від моменту защемлення. Резекцією кишки пахне. Якщо доведеться робити, зайві руки не завадять. А якщо ні — ми тебе зразу ж відпускаємо. То як?

— Домовилися, — відповів Олег.

Голоюх курсував по ординаторській від стіни до стіни, не беручи участі в розмові.

— Тарасе, я правильно кажу? — озвався до нього Ілля.

— Га? — не зрозумів Тарас, ніби був відсутній. Потім спинився і промовив: — Гаразд, іду дзвякну додому. Як зняли телефон в ординаторській, мусиш іти на пост дзвонити, а там усі порозставляють вуха і слухають, про що ти…

— На, дзвони, — Олег простяг йому мобільний.

— Так розорю ж тебе…

— Не переживай.

Взявши незвичний предмет, Голоюх набрав номер.

— Алло! Люда? Це я. Що там? Який ще сюрприз? Гаразд, у нас тут ще операція, ідемо митися. Так, години дві, не менше. Ні, як їхатиму, то вже й нічний магазин зачинять. Ну, все.

Він повернув мобільний Олегові.

— Ходімо, глянемо поки що Веселовського — однаково чекати, — сказав Медвідь Голоюхові, й обидва вийшли.

Тим часом Олег, глянувши на годинник, і собі набрав номер.

— Володю? Не спиш іще?

— Ні, радий, що ти памʼятаєш про мене.

— Слухай сюди. Усе, що ти казав, я зробив. Результати з усіх боків негативні. Жодних екстраординарних подій того дня не сталося. І кілька днів туди-сюди — також. Усе переписав із журналу. Шістнадцятого поступав інфаркт, рука порізана, гострий живіт. Усі лікарі, яких викликали вночі, — жінки, за винятком хірурга. Але він під твої стандарти не підходить. Далі — операцій за цей день узагалі не було. Розумієш? А ногу в хірургії востаннє ампутували, знаєш, коли? Ось тепер уже, два місяці тому — старій жінці з приводу гангрени. А до неї ампутацій не було півтора року! Зрозумів? Півтора, це точно. А, ще! У морзі два місяці до цього дня взагалі нікого не розтинали. До речі, їхній патанатом уже другий рік, як розрахувався, — на заробітки поїхав, за кордон.

— Гм-м… — і зараз його немає? — запитав Якимець.

— Немає. Морг без нагляду. Якщо є потреба робити розтин — кличуть патанатома з обласної. Але це буває рідко.

— А куди саме поїхав цей патанатом? — запитав Якимець.

— Не знаю. А що, це має значення?

— Можливо. Я також із-за кордону повертався тоді… Словом, точно не знаю, але цим треба поцікавитися. А що із бородавками?

— Нічого. Нікого тут такого немає.