Лікарня на відлюдді

На одній нозі він підскакав до вимикача. На підлозі тепер лежала сама тумбочка.

— Дядь Міша, ти що, погнав? Не всі вдома? Га?

— Так думав, якраз придавлю! А вона знову втекла…

***

До палати, продираючи очі, увійшла чергова..

— Не зрозуміла, а що тут робиться? Пів другої! Хлопці, ви чого не спите? А це що?

— Та ось, Дядь Міша чудить. Банками кидається, тепер тумбочку кинув.

— А чого ви мишей таких розвели? — виправдовувався порушник спокою. — Спати не дають! Шурхотять, скоро по ліжках лазитимуть.

— О! — в сестри мало не відняло мову. — Які миші? Ви що?

Вона нагнулася та поставила на місце тумбочку.

— Так, очі заплющили і спати. Ви що тут влаштували? Завтра завідуючому скажу.

Ревуцький зітхнув, проте замовк. Чергова вимкнула світло й зачинила двері.

***

Нарешті у вісімнадцятій все заспокоїлося. Хворі спали. За винятком Ревуцького. Він постійно прислухався і здригався.

— Хана… — нарешті прошепотів сам собі. — Загризуть, сволочі…

Дядь Міша сперся на лікоть і звісив із ліжка здорову ногу. Потім підтяг до себе ту, що була на витяжці. Діставши з ящика столу ножа, він дотягся до коліна, де від скоби відходила мотузка з підвішеними гирями, і перетяв її. Гуркіт був просто жахливий. Гирі розкотилися по підлозі, а сам Ревуцький впав із ліжка, підхопив у руки милицю Сергія, що стояла спертою до стіни, і з криком: «Сволочі! Не дамся!» — на одній нозі поскакав у коридор.

З ординаторської вже бігли Голоюх із Олегом. Дядь Міша сидів спиною до стіни у коридорі та, розмахуючи на всі боки милицею, відбивався від неіснуючих мишей.

— Ну, чого вилупилися? — промовив Голоюх до сестри з санітаркою. — У нього «білочка» почалася! Ось що оковита робить. Дзвоніть по нарколога, нехай везуть терміново.

Тим часом Дядь Міша з неабиякою наснагою добивав на підлозі коридору мишу, якій не пощастило, примовляючи при цьому:

— Ось так, хоч одну…

***

«Швидка», що розвозила трьох хірургів по домах, зупинилася у темряві біля двоповерхового будинку.

— Ну що, — сказав Олег, — а може, незважаючи на пізню годину, по чашці кави та двадцять грам? Однаково ніч пропала. А я за новосілля досі не виставляв.

— Незважаючи на ранню годину! — виправив Ілля. — Поховав цей хронік нашу ніч. Як це Беженар його проморгав? Йому би щодня грамів по пʼятдесят давати — й усе було б гаразд. А так — уже пів на четверту, між іншим.

— То як? — перепитав Олег і, не чекаючи, вирішив сам: — Пішли!

— Знаєте, — почав переминатися Тарас, — я щось замучився сьогодні. Чесне слово. Завтра здохну за день. Не ображайтеся. Повинен же хтось на службі залишитися…

— Але ми ж не збираємося напиватися! — обурився Ілля. — Чисто символічно.

— Іншим разом — обовʼязково.

— Як хочеш, — промовив Олег, подаючи йому руку.

Колеги увійшли до апартаментів, і, доки Ілля обдивився, Олег увімкнув газ і витяг пачку кави.

— Нічого так, — промовив Медвідь. — Як для самого — нормально.

— Ти вибач, особливої закуски немає, я не готувався.

— Найшов, про що переживати. Давай, я відкрию.

Ілля взяв банку шпротів і почав орудувати ножем.

Олег засипав кавоварку.

— Ну, ходімо до кімнати, я тобі відик увімкну. Футбол любиш? У мене є касета — кращі голи чемпіонатів світу — дві години.

— Нормально. Подивимося?

— Звісно.

Вони перейшли до кімнати, і Олег, витягши пляшку коньяку, хлюпнув на дно келихів. Відеодвійка на старій, обдертій тумбочці виглядала дещо незвично.

— Завтра я тобі покривало принесу, — сказав Ілля, — і скатертину.

— Та я ще не влаштувався, як належить, — Олег підняв свій келих. — Ну, давай.

— Давай, — погодився товариш, — щоб тобі тут жилося і працювалося краще, аніж на старому місці.

— Дякую.

Вони випили, смакуючи.

— Нічого, гарний, — оцінив Ілля.

— Слухай, а Тарас чого знову не пішов? — запитав Олег.

— А… — Медвідь махнув рукою, — він останнім часом дуже додому поспішає. Мені здається, щось у них там із Людмилою не так. Це дружина його. Не знаю, що саме, — він не розповідає. Але щойно з роботи вирветься — додому.

Несподівано почувся якийсь тихий ритмічний звук. Щось подавало сигнали.

— У тебе будильник настановлений, — сказав Ілля, — вимкни.

— Не ставлю я будильника.

Обоє підвелися, прислухаючись.

— Так ось, із сумки пищить! — зрозумів Ілля.

На обличчі Олега спочатку виразно проступило нерозуміння, а потім він поліз до сумки і витяг мобільник, який продовжував розриватися у його руках.

— Ну, ти крути-и-ий! — здивувався Ілля.

Новоспечений власник телефону ввімкнув звʼязок:

— Алло!

— Олег? — відповіли звідти. — Куди ти пропав? Я тебе другий тиждень розшукую! Гадав, із тобою вже щось сталося.

— А що зі мною мало статися? — Олег виявився дещо спантеличеним несподіваним дзвінком. У цій Тачанівській катавасії він взагалі забув про існування свого роботодавця — Якимця.

— То куди ти пропав? Чому не відповідаєш? Я щодня, щоночі телефоную!

— Та знаєш… — Олегові стало незручно. — Я його у сумці як поклав, так і лежить. Навіть не чув, що він дзвонить. Та я взагалі вдома практично не буваю! Увесь час у лікарні…

— Ти знайшов щось? — запитав Володя.

— Та власне… Ще ні.