Людина-амфібія

В особі Армана Вільбуа ти знайдеш другого батька. А ти будеш йому незамінним помічником в його наукових роботах з океанографії. Того, що ти вже знаєш про океан та його мешканців, вистачило б на десяток професорів. — Сальватор усміхнувся. — Диваки експерти питали тебе на суді за шаблоном, який сьогодні день, місяць, число, і ти не міг відповісти просто тому, що все це ніколи не цікавило тебе. Якби вони спитали хоча б про підводні течії, про температури і солоність води у Ла-Платській затоці та її околицях, — з твоїх відповідей можна було б скласти цілий науковий том. Наскільки ж більше ти можеш пізнати, — і потім віддати свої знання людям, — якщо твоїми підводними екскурсіями керуватиме така досвідчена людина і блискучий учений, як Арман Вільбуа. Ви обидва, я певен цього, створите таку працю з океанографії, яка становитиме епоху в розвитку цієї науки, прогримить на весь світ. І твоє ім’я стоятиме поряд з іменем Армана Вільбуа, — я знаю його, він сам наполягатиме на цьому. Ти служитимеш науці і тим самим усьому людству.

Але якщо ти залишишся тут, тебе примусять служити негідним інтересам неуків, корисливих людей. Я певен, у чистих прозорих водах атола і в сім’ї Армана Вільбуа ти знайдеш тихе пристановище і будеш щасливим.

Ще одна порада. Як тільки ти опинишся в океані, — а це може статися навіть сьогодні вночі, — пливи негайно додому через підводний тунель (дома зараз тільки вірний Джім), візьми навігаційні інструменти, ніж та інше, знайди Лідінга і вирушай у дорогу до схід сонця.

Прощавай, Іхтіандре! Ні, до побачення.

Сальватор уперше в житті пригорнув, міцно поцілував Іхтіандра. Потім він усміхнувся, поплескав юнака по плечу і сказав:

— Такий молодець ніде не пропаде! — і швидко вийшов із кімнати.

ВТЕЧА

Ольсен щойно повернувся з ґудзикової фабрики і сів обідати. Хтось постукав у двері.

— Хто там? — гукнув Ольсен, незадоволений тим, що йому перебили обід.

Двері розчинилися, і в кімнату ввійшла Гуттієре.

— Гуттієре! Ти? Звідки? — вигукнув здивований і зраділий Ольсен, підводячись із стільця.

— Добридень, Ольсене, — мовила Гуттієре. — Обідай. — І, притулившись до дверей, Гуттієре сказала: — Я не можу далі жити з чоловіком та його матір’ю. Зуріта… він насмілився ударити мене. І я від нього пішла. Назавжди пішла, Ольсене.

Ця новина примусила Ольсена облишити обід.

— Оце несподіванка! — вигукнув він. — Сідай! Ти ледве тримаєшся на ногах. А як же? Адже ти твердила: «Що бог з’єднав, людина хай не розлучає»? Геть? Тим краще. Радію. Ти повернулася до батька?

— Батько нічого не знає. Зуріта знайшов би мене в батька і забрав би до себе. Я зупинилась у подруги.

— І… і що ти робитимеш далі?

— Поступлю на завод. Я прийшла просити тебе, Ольсене, допомогти мені знайти роботу на заводі… байдуже яку.

Ольсен скрушно похитав головою.

— Зараз це дуже важко. Хоч я, звичайно, спробую. — І, подумавши, Ольсен спитав: — А як чоловік поставиться до цього?

— Я знати його не хочу.

— Зате чоловік захоче знати, де його дружина, — сказав усміхаючись Ольсен. — Не забувай, що ти в Аргентіні. Зуріта знайде тебе, і тоді… Ти сама знаєш, що він не дасть тобі спокою. Закон і громадська думка на його боці.

Гуттієре замислилась і потім рішуче промовила:

— Ну що ж! Тоді я виїду в Канаду, Аляску…

— Гренландію, на Північний полюс! — І вже серйозніше Ольсен сказав: — Ми обміркуємо це. Тут лишатися тобі небезпечно. Я й сам давно вже збирався вибратися звідси. Навіщо я приїхав сюди, в Латинську Америку? Тут ще занадто міцний попівський дух. Жаль, що нам не пощастило тоді втекти звідси. Зуріта встиг викрасти тебе, і наші квитки та гроші пропали. Тепер у тебе, так само як і в мене, мабуть, немає грошей на проїзд пароплавом в Європу. Але нам необов’язково їхати прямо в Європу. Якщо ми, — я кажу «ми», бо не залишу тебе, доки ти не будеш у безпечному місці, — якщо ми дістанемося хоч би до сусіднього Парагваю, а ще краще — до Бразілії, то там Зуріті вже важче буде знайти тебе, і ми матимемо час підготуватися до переїзду в Штати або ж у Європу… Ти знаєш, лікар Сальватор у тюрмі разом з Іхтіандром?

— Іхтіандр? Він знайшовся? Чому він у тюрмі? Чи можу я побачити його? — закидала Гуттієре Ольсена запитаннями.

— Так, Іхтіандр у тюрмі, і йому знову загрожує небезпека стати рабом Зуріти. Безглуздий процес, безглузде звинувачення проти Сальватора й Іхтіандра.

— Який жах! І його не можна врятувати?

— Я весь час намагався це зробити, але марно. Проте несподівано нашим спільником став наглядач тюрми. Цієї ночі ми повинні визволити Іхтіандра. Я щойно одержав дві коротенькі записки: одну від Сальватора, а другу від наглядача тюрми.

— Я хочу бачити Іхтіандра! — сказала Гуттієре. — Чи можна мені піти разом з тобою?

Ольсен замислився.

— Думаю, що ні, — відповів він. — Та й для тебе краще не бачити Іхтіандра.

— Але чому?

— Тому, що Іхтіандр хворий. Він хворий як людина, але здоровий як риба.

— Не розумію.