Людина біжить над прірвою

Салдат біля кулеметів був зовсім молоденький парубійко, але пиховитий і грізний, сповнений відчуття величі свого «рай-ху». Коли Максим наблизився, він несамовито закричав «Гальт!». А тоді, зупинивши, подивився пильно на нього, мокрого, напівпритомного, з босими ногами, обліпленими по коліна масною грязюкою, і зареготався. Довго сміявся, а тоді:

— Папір?! — гримнув нагло, урвавши сміх, що його він ледве стримував.

— У тюрмі, — відповів Максим байдуже по-німецькому. Патруль ураз перестав сміятися. Насупився. Поправив ремінець шолома під підборіддям і подивився на Максима з-під лоба, насторожено. Водив очима знизу — вгору, згори — вниз, із босих ніг, що стікали грязюкою, й до рота, дивуючись, що Максим заговорив до нього по-німецькому.

— Партизан? — спитав понуро, тримаючись за руків’я середнього кулемета.

Максим покрутив головою.

— Ще ні, — сказав по-українському.

— Вас? — перепитав патруль, аж рота роззявивши на таку незрозумілу відповідь.

— Ні, — відповів Максим уже по-німецькому, розводячи іронично порожніми, беззбройними руками.

— Добре, — сказав патруль, ніби аж тепер побачивши, що Максим цілком беззбройний. — Добре... — і, закуривши, щось обертав у своїй голові, пильно дивлячись десь просто перед собою, на шлях, де ген-ген на обрії бовванів стрункий димар. Перед очима патруля, метрів яких за 100, шлях, ідучи в напрямку до того димаря, нагло вривався, перетятий скаженим потоком. Той потік гнав зі степу, розірвавши геть греблю, й клекотав, крутив шматки криги, віхті соломи, дошки й паліччя, що підхопив на шляху свого переможного бігу. Патруль одвів очі від потоку, глянув ними на Максима, посміхнувся злобно й несподівано спитав:

— Спортсмен?

— Спортсмен...

— Ну, так ось, я тобі наказую... Розумієш?.. Я тобі наказую: йди ось через цей потік. Просто. Йди отак посередині!..

Максим стояв і дивився, як той потік шаленів, клекотав перед ним. Дивився ліворуч, дивився праворуч і бачив: скільки сягав погляд, вода йшла буряно, несамовито, перетявши шлях до його мети.

— Ну, чого ж ти! — визвірився патруль. — Там он, де он той димар, там на станції розташована комендатура. І от ти йди прямо туди! І там зголосишся. Там розберуть, чи ти партизан і де твої документи. Ясно? І ніде ти не дінешся — тут рівно, як на долоні.

І, кинувши цигарку, повернув усі кулемети в показанім напрямку.

— Ну?! — сказав нетерпляче і враз засміявся. — Боїшся?! Нічого. Ми тут учора переходили... Правда, в нас потопилися, позахлиналися коні, але то нічого. А тобі однак... А я подивлюся... — і, не витримавши, враз залився сміхом від однієї уяви, як то цей «гунд» топитиметься. — А я подивлюся... який ти... спортсмен... Ха-ха-ха!.. Спортсмен. Ну-ну!

Максим посміхнувся про себе:

«Дурню ти! Та чи ти тут є, чи тебе не було б, а через цей потік мені треба йти. І нема, брате, викруту. Але от що ти з тими цяцьками, що стріляють, — то це гірше...»

Потім він подивився ще раз на кулемети, на патруля, кивнув йому іронично головою в відповідь на його регіт та недобрі вогники в очах і пішов. Дійшовши до потоку, глянув пильно праворуч, не повертаючи голови, — орієнтувався на всяк випадок, якщо його понесе вода, — і побрів навпрост. Вода клекотіла, зривала його з ніг, але він ішов у ній усе глибше, глибше. Він ішов помалу, обережно, тримаючись за стовпці порваної греблі, що де-не-де ще стирчали з води. Він забрів уже по пояс. Попід руки... Ще трохи — й він захлинатиметься. Він зосередив усю свою увагу, все своє серце й душу на латці дороги, яка виходила з води на протилежному боці потоку. Він навіть не чув, як реготався ззаду патруль. Вода реготалась теж і скажено ревла, вила з радости. Ще трохи — й він почне захлинатися, муситиме пливти... Але, гай-гай, — вода його потягне геть за собою.