Людина біжить над прірвою

Враз відчув, що під ним стадо мілкішати. Максим помалу, але певно вибирався з ітекла. Ще трохи і... Але тут раптом він відчув на собі не тільки злобний погляд чужинця, а й трьох кулеметних цівок — там, за спиною. Озирнувшись мигцем, Максим за одну коротку мить побачив, що патруль припав до кулеметів, навівши їх на нього й так тримаючи. Не було сумніву, що, як тільки він вилізе на берег, ті кулемети заговорять. Учепившись за стовпець руками, Максим стояв у клекітливій крижаній воді, й йому було гаряче. З нудьгою дивився праворуч. Зауважив, що потік ішов не просто до Ворскли, а за густими кущами звертав і йшов під кутом, майже рівнобіжне Ворсклі, зникаючи за кущами верболозу, а тоді десь там, вируючи серед густого вільшняку, що розкинувся ген, зайнявши всю луговину на кілометри вперед. Миттю зважив усі «за» й «проти»: смерть від куль і смерть від води. В першому випадку це було напевно й неминуче, а в другому — ще хтозна... Нарешті, надумавшись і наважившись на відчайдушний плян, Максим пустився стовпа, зробив кілька кроків і, давшись збити себе скаженій течії, поплив. Його закрутило. Він устиг лише вхопитися за невеликий шматок криги й кружляв разом з ним. На березі вибухнув регіт і вже не вгавав, поки Максимові вуха були здібні чути. Його несло далі й далі, крутило, штовхало об пеньки, об шматки криги, він захлинався... А на березі, на соломі, вхопившись за живіт обома руками, качався від нападу божевільного сміху патруль.

Нахлиставшись до несхочу води, задубівши й відчуваючи, що ноги його були вже скуті нападом корчу, Максим все ж іще встиг ухопитися за гілля верболозу там, де потік завертав під крутим кутом. Він виповз на берег майже біля самісінької Ворскли. Ще б трохи — і його б винесло на іншу течію, на іншу воду, між збурений лід великого річкового простору, куди вирвався цей скажений потік і де Максим уже не дав би собі зі стихією ради.

Вилізши, Максим посидів на сонці в затишку крутого урвища, на купі сухого хмизу. Зігрівся. Викрутив своє пальто і почекав, поки воно трохи протряхне. При цій усій пригоді він загубив онучі й шкодував, бо вони його гріли, хоч і були за пазухою. Потім Максим одягся й пішов.

Він пішов понад берегом через густу вільшину. А тоді перетнув її навскіс і вийшов на протилежний її бік, що виходив до степу, й так пішов далі. Сонце гріло добре, й йому було навіть тепло. Дійшовши до молодої посадки акацій, осокорів і ялинок над дорогою, яка, перетинаючи луг і поле впоперек, вела від водяних млинів до заводу, Максим став. Озирнувся назад — туди, в бік того села, яке недавно покинув. Гай-гай, воно зникло геть разом із тим дурним патрулем — розтало в мареві, в теплих хвилях повітря, осяяного сонцем.

Пішов понад посадкою. В голові йому зринула пихата заувага того злобного чужинця про те, що перед ним «рівно, як на долоні» і «ти нікуди не дінешся». Максим посміхався з того.

«Дурню! Ти в своєму «фатерлянді» в своїй садибі не пройдеш так із ліхтарем удень, як я отут із зав’язаними очима вночі. Всі стежки тут виходжені, всі закамарки землі знані, всі кущі, й горбики, й вибалки відомі».

Не доходячи посадкою пару кілометрів до заводу, Максим звернув ліворуч, обходячи завод віддалік попід транспортером, через жомові ями, повз покинуті, занедбані бурти погнилих буряків, через страхітливі бур’янища пустирів. Завод цей уже третій сезон не працював, заглух, заріс кругом чагарником бур’янів. Максим вихоплював із них зайців. Вигнав навіть лисицю. Боявся тільки повикручувати ноги, потрапляючи в заглибини нір. Тут сніг уже зовсім розтав і ховрашки та хом’яки вже господарювали, попрогрібавши та поновивши свої нори.

Лишилося ще минути станцію, перетяти залізницю, і Максим уже буде в степу — в найріднішому вже, в найближчому, в найбільше знаному, — й вільний, як вітер.

Станція червоніла праворуч. Там чмихали паротяги, дудніли дудочки, гули машини чи, може, танки. Маленькою ворухливою цяткою маячів над станцією прапор, мов палахкотів на вітрі. Це була вузлова станція в степу. Через неї йшла колія, з’єднуючи дві столиці України й прямуючи геть на Европу. По цій артерії тепер пульсувала злобна, отруєна жовчю кров, гнана в ці степи з центру Европи, з самого Берліна. З цієї станції йшла й окрема колія до Максимовою рідного, найріднішого міста, в ту маленьку його батьківщину в його великій Батьківщині.

Над станцією майорів прапор, і Максим, не бачачи, знав уже, що то був прапор над комендатурою, і відчував того чорного «павучка», який хижо розставив свої криві лапи на тім прапорі посередині. Пригадалися слова патруля: «Знайдеш... Наказую...»

Гм... Дивак!

Стоячи в бур’янах, Максим дивився на ту станцію. Яка шкода, що там є та дурна комендатура! Там же проходить най-коротший і найліпший шлях — повз ту купку будівель у степу.

Але той шлях йому заказаний. А чи пограти з долею в піжмурки й піти, га?..