Людина біжить над прірвою

— Так. Але ж він зробив — витесав з мармуру й гріб, у який Христа було покладено, щоб його не клювали круки і щоб він воскрес... І витесав потім, і викував, і вимурував усі хрести й всякі споруди — цей тесля, цей каменяр, цей робітник, робучий людський геній. Геній будування й творчости... І збудував хату для вас, щоб ви могли в ній виплодитись, і захиститись, і отаким от мудрим могли вирости... Нарешті, він і надрукував цю Біблію... Він намалював ікони й образ самого Бога... І він таки створив і дав душу людству — дав йому шедеври мистецтва й техніки... Все це він — цей робучий людський геній!

— Він зробив тюрму! Ось цю! — кричав «Соломон». — Він збудував каземати! Він поробив гармати, й танки, й бомби... всі знаряддя смерти й насильства!.. Ага!

Максим посміхається й каже тихо, але з фанатичною переконаністю:

— То нічого. Людську душу, творчу душу того теслі, не можна ані замкнути в тюрму, ані вбити її з гармат...

І блідне лице «Соломона», туманіє, розпливається. Лише Санько-бандит ще якийсь час тримає в руках Біблію. Але й він зникає помалу...

Настає тиша. А в тій тиші його, Максимів, голос, доганяючи «Соломона» й Санька, десь здалеку-здалеку й повільно вимовляє:

— Ось чому я завжди... починаю розмову... з гордих слів... що мій батько... був каменяр... а чи тесля!..

Ті слова завмирають. Тонуть у сліпучій мерехкотняві.

Нікого.

Лиш біла велетенська скрижаль мерехтить сліпуче, а на ній вогневіє, кимсь написана, нова Пісня Пісень, і перший псалом її вогненне скапує словами:

«Я буду вмирати, та поки мого дихання в мені, я буду змагатись і буду квапитись хапати іскри сонця, відбитого в людських очах, я буду з тугою вчитись тайни самому запалювати їх, шукаючи в тих іскрах дороги з чорної прірви в безсмертя...»

Хтось нахиляється над Максимовим серцем і каже в нього тихо, ніжно, лагідно:

— Аванті!

Лагідно, але категорично.

— Аванті!!

Розпластане в безсиллі тіло поривається встати. Довго б’ється, як риба об лід, об білу пелену снігу. Все поривається встати.

І нарешті таки встає...

Останні кілометри Максим іде, як сомнамбула, з останніх сил долаючи вже останні метри.

Степ лишився позаду. Максим перейшов усі яри й переярки, всі горби й пагорби, перебрів усі потоки й протоки, переліз через усі провалля — і ось він іде вже городами-садами... Степ лишився позаду, а він іде садами, городами, навпростець. Перетинає вулиці й перевалки навскоси, переступає тини й перебрідає канави, дивлячись усе вперед, усе вперед, просто перед собою, маніякальним зором. Він іде по прямій.

«Пряма є найкоротша поміж двома точками...» І однією точкою було його серце, другою — поріг його хати. І ті точки зближаються, зближаються по прямій...

Вже люди зустрічаються в вуличках і в дворах і кивають йому, а він іде... йде... Він нікого не бачить і нічого не чує, і нічого немає в його думці, крім мети... Йде...

Ось замерзле болото й левади, залиті поверх льоду водою. Він іде по воді... Він іде по воді й не тоне — як дивитися віддалік... Там, за цією водою, за цим болотом, за левадами, — там уже його город, уже його двір, уже його хата...

Перебрівши болото по льоду, залитому водою, він вступає в город.

Іде городом. Нарешті доходить до комори, до тинка, за яким починається його двір, і стає...

В дворі біля хлівця — його дружина! Вона рубає дрова. В чоловічому пальті, в ганчір’яних бурках, у шапці з вухами, вона рубає дрова. Наступила на сукувату в’ялену дубову гілляку ганчір’яною буркою, б’є ту дубову гілляку тупою сокирою й ніяк не може перерубати. А біля неї синок — носить відрубані цурпалки в хлівець і гомонить щось там із хлівця до матері...

Максим дивиться,, як дружина рубає й не може ніяк перерубати гілляку, і останнім напруженням волі посміхається й голосно каже:

— Хоч би ж... хоч тоншу... поліняку... взяла!..,

Дружина нагло кидає сокиру, скрикнувши:

— Борисе!.. Батько!!.

Павза. І голос із хлівця крізь буйні сльози:

— Вже знаю, знаю...

Але синок не виходить. Він там десь уткнувся личком у дрова, й ридає від безмежного раптового щастя, і соромиться тих сліз — бо ж він уже не дитина! — і не виходить, щоб не зрадити, як маленьке його серце й як велика його дитяча душа затремтіли й розгубилися, запалахкотіли великим полум’ям чистої, як кришталь, гарячої, як вогонь, любови...

Потім вони взяли батька за руки й повели двором через поріг до хати.

Ось і поріг! Серце Максимове затрепетало.

Поріг! Ось він!

Максим переступає його в гарячці, але ще в повній свідомості.

Але за порогом свідомість його враз покинула. Він зів’яв, зломився, як колос, і, спершись на стіну спиною, помалу сповз на підлогу. І без пам’яти ліг упоперек дверей...

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ шостий

По садах цвіли вишні. По левадах пишалися кульбаби. Над бомбовими кратерами зеленіли пагінці трав і бур’янцю. А по шляхах і доріжках стелився шпориш. Збомблене місто підводилося знову до сонця.

Люди по городах копали землю, засіваючи її зерном, яке мали під руками вціліле, — засівали всуміш із надіями й вірою. Вони накривали дахи, затуляли стріхи.