Пружилося тіло, й пружилася душа. «Ну, що ж, — думав Максим. — Хай гримлять канонади, хай лютують віхоли, хай завивають смерчі й котиться самум». А він усе-таки стоятиме, як дуб, на цій землі, і поки він з нею — одно, ніякий самум не зможе його подолати, не зможе його звалити, не зможе його змести. Бо все минає і все проходить, але продовжується життя, джерело якого — любов. І як і найгустіший дим не в силі заступити сонця, так і найчорніше зло не в силі подолати добро, що виходить з любови. Невмирущим є все, що здібне любити. В любові тріюмфує над чорною тьмою світ — сонячний, прекрасний, божественний світ. Завжди живе тріюмфує над мертвим. Над чорними кратерами бомбових вирв пробиваються ніжні пагінці трав і квіток. Над прірвою буйним цвітом зацвітає весна!..
Ні, він з цієї землі нікуди не піде! Ні на схід, ні на захід, ні на південь, ні на північ! Він буде на цій землі. І ніхто його з неї не зіпхне. Ні, не зіпхне! Можуть зітерти його тіло на порох, але не зможе ніхто зітерти на порох його душі, не зможе зігнати її з цієї землі. Помиляються ті, хто вогнем і залізом прийшли йому диктувать свою волю.
Непереможним є все, що роджене для творчости, для ра-дости й цвітіння.
Відгремлять сморідні грози, відшаліють страшні гурагани залізні, одбахкають блискавки зла й злоби... Прийдуть знову й знову громи весняні. Проллються проливні дощі громові і змиють, очистять усе. І зацвіте рясним цвітом те, чому цвісти належить, що народжене цвісти й буяти. І поросте бур’янами те, чому порости бур’янами належить. І згниє геть те, що своїм серцем злобним умерло, захлинулось у зненависті, вдушилось у жорстокості, — все те, що не жило, а чаділо.
І ввійде той чад і сморід у сиру землю, в глибини її найдальші.
І тоді високо в небо підійметься сад чарівний, над чадом, над злом і над смородом, буйно розквітлий, на цій, на родючій землі. І пливтимуть над ним білосніжні хмарки, воркуватимуть в ньому закохані горлиці, радітимуть в ньому люди щасливі, а з високих його верховіть, сонцем осяяних, падатимуть радісні сльози, як перламутрові блискітки рос.
Гарміш -Партенкірхен 1948-49рр.
ДОДАТОК ДО ПРОЧИТАНОГО,
ЩО СТАНЕ В ПРИГОДІ ВЧИТЕЛЕВІ ТА УЧНЮ
До видання увійшов роман видатного українського письменника І. Багряного «Людина біжить над прірвою». Додаток до прочитаного містить біографічні, літературознавчі й методичні матеріали, які допоможуть читачеві ґрунтовніше ознайомитися з життям і творчістю письменника, його роллю в становленні нової української літератури. Наприкінці розділу вміщено список рекомендованої літератури для тих, хто цікавиться творчістю автора і захоче поглибити свої знання.
Життєвий і творчий шлях І. Багряного
Іван Павлович Багряний (Лозов’ягін) народився 19 вересня 1906 року (за старим стилем) у м. Охтирка Сумської (колишньої Полтавської) області в сім’ї маляра. Мати майбутнього письменника Євдокія Іванівна Кривуша походила із заможного селянського роду з села Куземин біля Охтирки. В сім’ї, окрім Івана, виховувались також син Федір і дочка Єлизавета.
До школи Івась пішов шестирічним і, оскільки розмовляв українською і лічив, як навчила мати, теж по-українськи, в російській церковно-приходській школі в Охтирці хлопчикові приклеїли тавро «мазепинєць». З 1916 до 1918 рр. вчився у вищій початковій школі, потім — в Охтирській ремісничій, з якої перевівся в Крас-нопільську художньо-керамічну школу, де набував фаху маляра й гончара. Жилося майбутньому письменникові в цей час дуже тяжко. Пізніше він згадував, що уже десятирічним тривожився проблемою хліба насущного і заробляв його своїми руками.
У 14-річному віці Іван став свідком жорстокої розправи чекістів із його 92-літнім дідусем та дядьком, чия безневинна смерть вразила хлопця.
«Це було 1920 року. Я жив тоді в дідуся на селі, на пасіці. Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка, але трудився на пасіці, доглядаючи її...
Аж ось одного дня надвечір прийшли якісь озброєні люди, що говорили на чужій мові, і на моїх очах та на очах інших онуків, під наш несамовитий вереск замордували його, а з ним одного сина (мого дадька). Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі скривавлені тіла з пістолів і реготались... Вони всі гидко лаялись, і під старою липою посеред пасіки, коло ікони святих Зосима і Саватія, все було забризкане кров’ю. Кров все життя стоятиме мені в очах. Це так починалася «Варфоломіївська ніч» в тім селі. Таких ночей було багато в Україні, й я, маленький, чув, як люди говорили про них з жахом, але не бачив. А тоді побачив. В ту ніч було вимордувано в селі всіх стареньких господарів й священика, і організував ту ніч (як безліч таких ночей) більшовизм в особі представників чека та більшовицького «істреботряду». Я не знав, що то було прелюдією до всього мого радянського життя і символом долі, приготованої більшовизмом для цілого мого народу.