Людина, що знайшла своє обличчя

— Колись тут була фабрика індиго, — відповів Нізмат. — Її хазяїн, сагиб, людина жорстока, умів перетворювати на синє індиго кров своїх робітників. Він обдарував місцевого раджу Раджкумара, і раджа відібрав у нас, селян, землю і передав сагибові. Селяни, позбавлені землі, щоб не померти з голоду, змушені були працювати на фабриці, незважаючи на кастову різницю. Я також працював на ній. Кілька мусульман, селян з сусіднього села, в яких відібрали землю, вимагали повернення своїх полів, засіяних індиго. Фабрикант-сагиб брав на роботу не лише чоловіків, але й жінок, і стариків, і дітей від семи років. Робітники вмирали. Помер і сам сагиб. Одні кажуть — від пропасниці, інші — від укусу змії, ходили й такі чутки, нібито його задушив один мусульманин. З населення трьох сіл залишились у живих лише я з онучкою та сліпа Тара з сином Ішваром. Робітники розійшлися хто куди. Фабрика розвалилась. Тепер кущі й квіти все більше покривають руїни. Мати-природа заліковує рани, завдані землі. Коли сагиб помер, — говорив далі Нізмат, — раджа оголосив, що повертає нам землю в аренду. Треба ж йому мати хоч якийсь прибуток: землі стало багато, а селян — усього дві родини. Але Тара і я могли взяти лише маленькі клаптики, хоч аренда була й невелика… Якби об’єднати наші господарства, зажити однією сім’єю…

Він замовк. Мовчав і Аріель. Шарад доїдав останній коржик. Лоліта з-під опущених вій дивилася на Аріеля. Він відчував її погляд, і це хвилювало його.

РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ І БОГИ МОЖУТЬ ЗАЗДРИТИ ЛЮДЯМ

Аріель і Шарад відпочивали після пережитих хвилювань. Нізмат і Лоліта доглядали їх; на Аріеля вони мало не молилися. Шарад уже називав Лоліту сестрою-діді. До нього незабаром повернулася дитяча життєрадісність. Нізмат полюбив його, як сина, «дарованого йому небом», Лоліта пестила, як молодшого брата. Шарад знайшов сім’ю.

Аріель задумався про долю Шарада і про свою власну долю. Серед цих простих лагідних людей він почував би себе зовсім добре, коли б до нього ставились, як до Шарада. Зайва поштивість, що межувала з обожуванням і релігійним поклонінням, дуже обтяжувала і бентежила його. Щоранку Лоліта, схиляючись до землі, підносила йому вінки і гірлянди, ніби жертвоприношення. Він читав в очах вдови-підлітка, як у відкритій книзі: пошана, змішана з страхом, — ось що було в її душі. В цих великих темнокарих очах з довгими загнутими чорними віями він хотів би бачити більш прості, дружні почуття. Аріель пробував жартувати з нею, показуючи всім своїм виглядом і поведінкою, що він звичайна людина, проте обличчя Лоліти залишалось серйозним, суворим, поштивим, і це засмучувало Аріеля.

Він ішов у ліс, забирався куди-небудь в гущавину, лягав на траву і думав.

Як дивно і сумно склалась його доля! Він не знав батьків, не бачив ні любові, ні дружби, ні ласки, у нього не було справжнього дитинства, він нічому не навчився, крім кількох мов, зубрячки текстів священних книг. 1 раптом його зробили літаючою людиною. Він може літати вільніше і легше, ніж птах! Хіба це не чудесно? Хіба про це не мріють люди? Не бачать себе літаючими уві сні? Хіба не ці мрії і сновидіння породили аероплани, дирижаблі? Так, стати літаючою людиною було б дуже добре, коли б це не відділяло його од людей. Що чекало його в Дандараті? І Пірс і Броунлоу, як і раніше, змушували б його виконувати їх волю, поводилися б з ним, як з мисливським соколом, показували б його людям як чудо природи. Тут прості люди — Нізмат, Лоліта — вважають його божеством. Та хіба тільки Нізмат і Лоліта? А Шарад?.. Можливо, й інші люди так само ставитимуться до нього? Хіба він не має властивості, яка може здаватися людям надлюдською, надприродною? Примиритися з роллю божества? Але це значить приректи себе на велику самотність і скуку… Лоліта, така мила, ніжна жінка-напівдитина, завжди дивитиметься на нього знизу вгору, як на недосяжну істоту. Можливо, він і подобається їй, але Лоліта, напевне, вважала б блюзнірською думку про те, що між ними можуть бути інші взаємини, крім «божеського» покровительства з його боку і поклоніння — з її.

І потім, він не може назавжди залишитися жити з ними. Його шукають. Він рідкісний птах, що вилетів з клітки. Йому треба міняти місце, йти і летіти все далі. На його нещастя, а нього біла шкіра, хоч і загоріла під палючим промінням сонця Індії. Він занадто білий для індуса і тут звертатиме на себе увагу. Фарбувати шкіру глиною неприємно і ненадійно: перший дощ змиває таке забарвлення:. Видати себе за сагиба, розшукати європейський костюм? По-англійськи він говорить добре. Але що він скаже про себе людям? Про це треба подумати. Літати він не буде. Хіба що в темні ночі, перед світанком, коли люди міцно сплять.

З Шарадом доведеться розлучитись. З ним і літати важче, і впізнати їх удвох можуть скоріше. Шарад влаштований, його плекатимуть як «дар божества», як посланого небом сина Нізмата.