Людина, що знайшла своє обличчя

Мохіта вів зв’язаного і оточеного слугами Аріеля в палац чорним ходом повз кухні, наповнені чорними, шоколадними і шафрановими, напівголими, в білих ковпаках поварами. Вони піднялися вузькими сходами на другий поверх, поминувши жіночу половину палацу, зенан, де галасливо гралися під наглядом слуг діти. В одній кімнаті літня жінка глянула на Аріеля крізь окуляри, з одного боку прив’язані до вуха червоною ниткою. Підлога другої кімнати була заслана синіми й білими доріжками та килимами, на яких лежали розкидані подушки з барвистих шовкових тканин. На низенькій кушетці сиділа дівчина з накинутим на голову кінцем блакитного шарфа. Плечі її судорожно здригалися. На коліна падали великі сльози. Поряд з дівчиною стояв старик у білому одязі, на лобі в нього був знак касти з червоної і жовтої глини. Старик суворо вичитував дівчині, може, такій же полонянці, як і Аріель.

Критою, з легкими примхливими колонами галереєю, що відкривала вид на дзеркально-спокійне озеро, вони перейшли на половину раджі. Величезні зали з склепіннями, вкритими ліпними орнаментами, з колонами і нішами, вимережаними арабесками, фантастичними квітами, звірами й птахами, змінювались, як у химерному калейдоскопі. Аріелю іноді здавалося, що все це він бачить у сні. Сильно пахло аттаром — запашним маслом з розчином есенції далматської троянди і пряним духом квітучих олеандрів, які стояли у великих вазах, оздоблених блискучою кольоровою глазуррю. Від ароматів і строкатості в Аріеля почало паморочитися в голові.

— Стійте тут, — наказав Мохіта слугам, що охороняли Аріеля, коли вони підійшли до пурпурової завіси з золотими кільцями.

За завісою чувся чийсь гнівний голос. Слуга смикнув за кінець вірьовки, що зв’язувала руки Аріеля. Аріель зупинився.

Мохіта з хвилюванням прослизнув за завісу.

Кланяючись до землі, він почав наближатися до раджі, обличчя якого дедалі більше хмурніло. Крім цього обличчя, Мохіта нічого не бачив.

— Я тебе не кликав, Мохіта! Чому ти прийшов? — суворо спитав раджа.

Мохіта, все ще принизливо кланяючись і звиваючись усім тілом, підійшов до владики і щось прошепотів йому на вухо. На обличчі раджі з’явився вираз подиву, недовір’я, цікавості, знову подиву і знову недовір’я.

Мохіта хвилюючись стежив за цією зміною.

«Тільки б не вигнав!» думав він.

— Добре. Покажи його. Але якщо ти обдурюєш мене, то пам’ятай: твої дружини сьогодні ж надінуть біле вбрання вдів!

Мохіта, не дослухавши раджу, кинувся за завісу і наказав увести Аріеля.

Юнак увійшов у зал і в першу хвилину був засліплений. Яскраве проміння сонця проникало звідкись згори і грало на золоті стін, колон, виблискувало на коштовному камінні, яким був усіяний одяг людей, що стояли біля легких витих колон. На малинових килимах і подушках, під синім пологом, лежав величезний злиток золота, виблискуючи райдугою.

Опам’ятавшись, Аріель побачив: те, що він вважав за злиток золота, було самим раджею в золотім убранні. Діаманти і алмази на його одязі, очевидно, коштували мільйони, а на лобі виблискував такий величезний діамант, що його важко було навіть оцінити.

Раджа був темношкірий, з плоскуватим носом і товстими, майже негритянськими губами чоловік, хоч у його жилах текла, як стверджували родовідні записи, кров найчистішого індуса.

Своїми чорними блискучими очима раджа мовчки вп’явся в Аріеля. Тільки школа Дандарата допомогла Аріелю витримати цей погляд.

Потім раджа поглянув на людей, що оточували його. їх одяг міг позмагатися в яскравості й строкатості з оперенням павичів і папуг.

Раджа наказав Аріелю підійти ближче.

Слуги підштовхнули юнака в спину.

— Хто ти? — спитав раджа.

Аріель, ще не вирішивши, як йому поводитися, мовчав,

— Хто ти? — перепитав раджа по-англійськи, думаючи, що Аріель не знає мови хіндустані.

Юнак, як і раніше, мовчав.

Мохіта, в свою чергу, задав те ж запитання мовами бенгалі, маратхі, потім з арійських мов перейшов на дравідські — телугу, таміль, нарешті на тібето-бірманські… Той же результат.

Раджа насупився і сказав:

— Він або глухий, або впертий. Проте я змушу його говорити! — І очі його блиснули. — Ти вмієш літати? — спитав раджа, переходячи знову на хіндустані.

Мохіта не витримав і, підійшовши до Аріеля, вдарив його в потилицю:

— Та говори ж, осел, якщо не хочеш зовсім втратити мову!

Уста Аріеля здригнулись, але він нічого не сказав. Він вирішив: коли прикинеться глухим і не покаже, що вміє літати, — його, можливо, відпустять.

Раджа вирвав з рук слуги віяло, яким той обвівав його, і кинув на Мохіту, затупотів ногами, заревів:

— Негідник! Привів мені якогось йолопа!..

— Змилуйся, владико життя мого! — вигукнув Мохіта, падаючи перед раджею навколішки. — Я не брехав! Запитай їх, — він показав на слуг, — запитай мою дружину Бінтьяба-сіні. Всі бачили, як ця людина чи дух у плоті літав! Накажи бити його канчуками, і він заговорить і полетить!

— Йому не уникнути канчуків, але поки що матимеш їх ти! — Раджа ляснув у долоні.