Людина, що знайшла своє обличчя

Якийсь неясний спогад промайнув у пам’яті Аріеля: «Джейн Гальтон… Так, це вона, моя сестра!»

Аріель швидко переодягся і вийшов. Не відразу розібрався в безлічі автомобілів, що збилися навколо цирку. В натовпі його пізнали. Почались овації. Аріель розгублено озирався, за звичкою кланяючись.

Ось вона!.. І він підійшов до Джейн, не знаючи, як привітати її.

Джейн перша сухо простягла йому руку, ніби бажаючи запобігти будь-якому вияву родинних почуттів з боку брата. Аріель зніяковіло потис її вузьку руку, затягнуту в коричньову лайкову рукавичку. Він бачив, що сестра весь час хмуриться.

— Зараз подадуть автомобіль, — сказала вона.

Серед гамору він скоріше зрозумів, ніж почув ці слова.

Обоє поквапливо сіли в машину. І лише тоді, коли вони вибралися з суцільного гуркотливого потоку автомобілів, Джейн обернулася до Аріеля і, ледве помітно всміхнувшись, спитала:

— Ти впізнав мене, Аврелій?

— Так, звичайно, Джейн. Ти там, в Індії, була так близько біля мене… Коли б я тоді знав!.. — І він узяв її за руку, але Джейн одразу ж вивільнила її і швидко промовила:

— В готелі ми поговоримо про все.

Коли вони зайшли в кімнату, яку вона займала, Джейн взяла брата за руки і сумно подивилася на нього. Потім вона поцілувала його в чоло.

— Ось, нарешті, я і знайшла тебе, Аврелій! — тихо сказала вона.

— І я знайшов тебе, сестро! — відповів Аврелій, ще не наважуючись, у свою чергу, поцілувати її,

Вони сіли.

— Я не писала тобі тому, що раніше хотіла навести довідки… Мене так багато разів обдурювали… Але в тому, що ти мій брат, я не маю сумніву. Ось дивись, я покажу тобі портрети наших батька й матері.

Вона розкрила шкатулку і простягла Аврелію фотографічну карточку. Він побачив молоду жінку з сумними очима і поряд неї огрядного, в сюртуці з орденською стрічкою чоловіка, який самовдоволено посміхався.

Аріель не стримався і вигукнув:

— Невже я стану таким, як батько?

— Дуже погано, якщо ти не станеш таким, — тоном докору відповіла Джейн.

— Але ці зморшки, черевце…

— Старість нікого не красить. Наш батько був високоповажною людиною, Аврелій! — повчально говорила Джейн. — Саме це я маю на увазі. Нашого батька інакше не називали, як «світла особа». В його жилах текла благородна кров однієї з найкращих фамілій Англії, він був шанованим громадянином, віруючим християнином і чудовим господарем. Він залишив тобі велику спадщину, на жаль, досить пограбовану опікунами Боденом і Хезлоном, як запевняє містер Доталлер.

Аврелій починав розуміти, до чого веде Джейн.

— Ну що ж? Значить, у нас з тобою тече благородна кров. Я нібито нічого не зробив такого, за що мені можна докоряти.

Джейн зітхнула.

— Я не докоряю тобі. Але є багато такого, що мене засмучує… Що б сказав наш батько, сер Томас Гальтон, коли б довідався, що його син циркач?

Аріель скипів.

— Але, Джейн, ти ж знаєш, як усе сталося. І кінець кінцем я не бачу нічого ганебного в моїй роботі. Це чесна праця, і я заробляю немало.

— Циркачів, звичайно, не можна порівнювати з бандитами чи фальшивомонетчиками, — невдоволено сказала Джейн, — але те, що підходить для черні, для покидьків суспільства, не до лиця синові лорда. — І, не даючи Аріелю можливості заперечити, вона говорила далі: — А твої польоти? Зараз ти не літаєш, але ж я знаю секрет твоїх успіхів. Я сама бачила, як ти полетів од нас тоді в Індії. Літаюча людина схожа на комаху або на птаха. Це порушує всі божеські й людські закони, і для нас це, зрештою, просто непристойно, Аврелій! Літаючий лорд — це вже щось немислиме! Шокінг!!! Це огидно! Цьому немає назви…

«Але ж літають люди на аеропланах!» хотів було заперечити Аріель, як сказав колись Лоліті. Та Лоліта вважала його напівбогом, а Джейн це обурює як щось принизливе.

— Я знаю, що ти скажеш, Аврелій, — швидко говорила Джейн. — Звичайно, ти не винен у тому, що з тебе зробили літаючу потвору. Але помилки — як свої, так і чужі — треба виправляти… На щастя, в Англії ніхто не знає твоєї історії, всі думають, що ти учишся в Оксфорді, тому все ще можна виправити. Але ти назавжди, чуєш, назавжди повинен забути про свої польоти, якщо цю твою властивість не можна знищити якоюсь операцією… Я запитувала в містера Пірса. На жаль, цей безумний учений, який зробив тебе літаючим… Як його прізвище?

— Містер Хайд.

— Так. Цього Хайда вже не існує. З ним щось трапилось. Здається, він сам захотів стати літаючою людиною, щось наплутав і, підстрибнувши до стелі, розбив собі голову. Крововилив у мозок і смерть. Гідна смерть для такого пройдисвіта! — В голосі Джейн почулися злобні нотки. — А до інших учених звертатися рисковано — можуть розголосити таємницю, та й навряд чи хтось допоможе. Тому для тебе один вихід — забути про свою… ваду і ніколи не літати, навіть тоді, коли б на твоїх очах тонула дитина… І по-друге, — говорила вона, ледве передихнувши: — Ти повинен зараз же розірвати контракт з цирком, кинути це циганське життя і виїхати разом зі мною в Англію.

— Але я зв’язаний обіцянкою…

— Фамільна честь дорожча за гроші. Думаю, що у нас, в усякому разі, знайдеться сума, щоб сплатити неустойку…