Людина, що знайшла своє обличчя

Шахи дуже зблизили нас. Вечорами, коли Люк здавав чергування, він завжди приходив до мене з своїми литими чавунними шахами у вигляді статуеток, що зображали англійського короля і королеву, офіцерів, схожих на Дон Кіхота, і пішаків, які нагадували середньовічних ландскнехтів.

Люк скоро входив в азарт, і його пішаки, пересуваючись, так гучно стукали по дерев’яній дошці, неначе по містку йшли справжні ландскнехти. При цьому він безперервно говорив:

— Піхота, вперед!.. Ви так? А ми ось так!

Я навмисно задумувався над ходом противника і в цей час ставив йому якесь запитання, систематично вивідуючи від нього все, що мені потрібно і цікаво було знати. Таким чином я узнав, що містер Люк — старий холостяк, зовсім самітний; на батьківщину його не тягне, і живе він у Бейлі, мабуть, з власної охоти, поласившись на його добру платню і необмежену можливість хлистати джин, до якого Люк був дуже охочий.

— Де багато джину, там і батьківщина, — казав він. — Але я п’ю уміло. На роботі я завжди тверезий, як вода.

Я врахував цю нову обставину, і в моїй кімнаті появлялася перед приходом Люка пляшка джину, яку мечі безборонно видавав буфетник. Бейлі з своїх комерційних міркувань вважав за потрібне задовольняти в міру можливості бажання своїх вільних і невільних працівників, щоб заглушувати в них тугу за свободою і не викликати невдоволення.

Для досягнення своєї мети я вирішив навіть пожертвувати престижем гравця першої категорії. Час від часу я програвав Люку останню партію. Коли джин і захоплення від перемоги остаточно розв’язували йому язик, я приступав до своїх головних запитань.

Скажу правду, це була не зовсім чесна по відношенню до Люка гра. Але хіба Бейлі вчинив зі мною чесно? Я вирішив, що в боротьбі з ним усі засоби добрі. Це була військова розвідка, відповідна умовам і обставинам. Моє завдання було важливіше, ніж етика приятельських взаємин.

— Ну, що сьогодні говорить радіо, містер Люк? — запитував я, позіхаючи.

І містер Люк починав мені розповідати про новини. Так я довідався, що замість мене на чолі експедиції призначено мого друга, молодого вченого Ширяєва.

Незважаючи на те, що вже почалася зима, експедиція вирушила в дорогу. Проте піднялися бурани, під час яких вітер досягав сили десяти балів, і змусили експедицію повернутися у Верхоянськ. Після того як експедиція доповіла про стан справ, вона одержала з центра наказ відкласти експедицію до весни і зайнятися поки що на місці метеорологічними спостереженнями.

Ця звістка і обрадувала і засмутила мене. Ширяєв був обережніший за мене, — він не хотів жертвувати своїм життям і життям своїх супутників і тому уник долі, яку приготував йому Бейлі. Я радів за мого друга. Хоч за таких обставин до весни мені вже нічого було чекати допомоги збоку. А втім, це теж на краще, — заспокоював я себе. — Бейлі знищить усіх, хто необережно наблизиться до його підземних володінь. На боротьбу з ним треба кинути великі сили держави…

Але для успіху необхідно попередити уряд, щоб він поставився до справи якнайсерйозніше. Можливо, за зиму мені вдасться так чи інакше встановити зв’язок із зовнішнім світом.

Я терпляче чекав, продовжуючи разом з тим свою «шпигунську» роботу.

З Люком ми дедалі більше зближалися. І одного разу у хвилину відвертості він мені трохи відкрив таємницю «Арктика». Люк був один з небагатьох, хто знав цю таємницю, хоч Бейлі не розповів і Люку всієї правди про свою мету. За словами Люка, «Арктик» з розведеною парою був направлений у відкритий океан, на північ, для того, щоб інсценувати аварію корабля. Бейлі і не думав просуватися далі на схід. Він просто хотів «позбирати у вашому СРСР деякі корисні копалини без мороки зі всякими концескомами».

— О, він дуже хитрий, містер Бейлі! — майже із захопленням сказав Люк. — Комерсант! А що ж ви хочете? У вас багатства лежать даром, як собака на траві, а він зробить з них гроші. Добре вас обдурив містер Бейлі! — і Люк зареготав. — Машиніст розвів пару, штурман закріпив колесо штурвала і — фіть! Коли «Арктик» пішов на всіх парах, ті, хто залишався на криголамі, скочили в моторний човен і повернулися на берег, а пароплав сам поплив далі. Спритно?

— На пароплаві ніхто не залишився? — запитав я Люка.

— Ніхто, — відповів він.

Я боявся викликати підозру в містера Люка і тому не запитав його про долю двох професорів, що так несподівано зникли. Після деякого вагання я, проте, наважився обережно запитати:

— І все закінчилося благополучно, без аварій і без втрат?

— Кілька чоловік загинуло під час переїзду з берега сюди, та ще на березі ми втратили двох професорів. Кажуть, що вони вирушили на полювання і не повернулися.

— А ви шукали їх?

— Нібито шукали. Тоді було не до цього. У всіх було роботи по зав’язку. Зима наближалась.