Локвук & Ко. Примарний Хлопець

Джордж не став нагадувати, що такий самий опік є і в нашому будинку на матраці в покинутій кімнаті на другому поверсі...  

— Цікаво, — мовив Локвуд. — А що це за моторошна червона пляма?  

— Це я ляпнув варенням за сніданком... —Джордж поправив на носі окуляри. — Краще погляньте сюди, — він показав на лінії, що розходились із центру. — Ці лінії позначають місця, де на підлозі є подряпини. І подряпини, до речі,   дуже    химерні.  

— Може, це від кістяків, коли їх відсували? — припустив Локвуд.  

— Можливо. Але мені це радше нагадує сліди від якихось металевих предметів, — він реготнув. — Пам’ятаєш, Локвуде, як я тяг через нашу контору ланцюги і подряпав ними під тогу?  

Локвуд насупився:  

— Так... Ти й досі не полакував ті подряпини.  

— А знаєш, що це нагадує мені? — повільно промовила я.  

На мене ніби навалився тягар. Я не могла зараз поворухнути ні рукою, ні ногою, хіба що язиком. — Я маю на увазі всю цю схему...  

— Здається, я знаю, що ти хочеш сказати, — відповів Джордж. — І я з тобою згоден.  

— «Кістку й скло». Дзеркало з кладовища Кенсел-Ґрін. Воно, звичайно, було не таке велике, але погляньте — та сама оправа з кісток... Усередині, щоправда, немає скла, але...  

— Хтось міг принести скло з собою. — зауважив Локвуд.  

— На горішніх поверхах магазину, — провадила я, — мені ввижалось те саме... потойбічне дзижчання... Таке, як поблизу того дзеркала. Щоправда, внизу, в залі кістяків, воно вщухло.  

— Ось що здається мені... — сказав Джордж. — Коли ми прийшли до магазину, ті невідомі внизу ще робили свою справу. Можливо, ти просто розминулася з ними, Люсі.  

— Жах та й годі, — обізвався Локвуд. Хоч він натякав на мою можливу зустріч із живими людьми, а не з мерцями, все одно то була чистісінька правда. — Будь-що, Джордже, твоя початкова теорія правильна. Духи, замкнені в підземній в’язниці, пробудились від дій невідомих нам людей, вирвались на волю — і в Челсі почалося казна-що. До речі, Фло присягається, що кілька місяців тому ніякого тунелю під тим причалом не було. Отже, його викопали зовсім нещодавно. Цікаво, що ж ті люди робили там, у залі кістяків... І хто вони такі...  

— До речі, про той недопалок, який ви знайшли, — додав Джордж. — Я показав його знайомому власникові тютюнової крамниці. Він каже, що це «Перське світло» — рідкісна й дорога марка. Що нам це може дати, я не знаю. Більше я нічого не встиг там в   ідшу   кати. Надто вже швидко там з’явились агенти з «Ротвела».  

— Знаю, — кивнув Локвуд. —А ти, Голлі, що думаєш?  

—Я досі вважаю, що ця ваша скатертина—просто неподобство, — мовила Голлі. — Чому б вам не писати просто на аркушах паперу? Я могла б підшивати їх до теки... А ти, Джордже, наляпав варенням навіть на свій малюнок! — вона підняла зі стола таріль і спитала: —Хто хоче ще бутербродів з шинкою?  

— Візьму ще зо два. — відповів Джордж. — Треба залишити місце для шоколадного торта...  

Локвуд теж узяв один бутерброд.  

— Люсі. про що ти увесь час думаєш? Цілий день мовчиш і мовчиш...  

То була правда. Останніми днями я намагалась по-новому оцінити, зрозуміти себе. Ці думки огортали мене повільно, м'яко, ніби пуховою ковдрою. Проте висловити їх я не могла, тому й мовчала.  

— Мені просто цікаво... — тихо почала я. — Як ви гадаєте, чи здатні привиди показувати майбутнє? Я розумію, що здебільшого вони показують нам   минуле.    Адже вони походять із минулого. Та якщо Двійники — або інші типи Гостей — здатні занурюватись у людські думки, чи можуть вони будувати з них майбутнє? Ніби віщувати, що повинно відбутися далі?  

Усі здивовано вирячились на мене.  

— Лишенько! — вигукнув Джордж. — Навіщо ти сушиш над цим голову? Ось мене, скажімо, сьогодні цікавило тільки одне: скільки чипсів я подужаю за обідом...  

— Ні, — рішуче промовив Локвуд. — Ось тобі, Люсі, моя відповідь. А тепер...  

— Узагалі щодо привидів та часу є чимало теорій, — перервав його Джордж. — Окремі дослідники вважають, що на привидів не поширюються закони земної природи, це, власне, й дозволяє їм повертатись. Вони прив’язані до певного   місця,   але здатні до переміщення в   часі    на багато років... Якщо погодитись із цим, то чому вони не можуть віщувати майбутнє? Бачити те, що іще не відбулося?  

Локвуд хитнув головою:  

— Я не вірю тут жодному слову. А тепер скажи, Люсі: той Двійник, із яким ти зіткнулась, з’явився тобі в подобі Неда Шоу? Так само, як іншим? Ти нічого про це не казала...  

«Не   все, що ти бачиш, уже сталось. Часом воно лише має статись...»  

Я посунулась трохи назад і поглянула на нього. На справжнього Локвуда. Нинішнього, живого.  

— Не знаю. Там було темно. Я його не розгледіла... — я підвелась. відсунувши стіл убік. — Піду до себе, трохи перепочину. Ставте чайник на вогонь. Я скоро повернусь.  

   

Дорогою на горище я пройшла повз кімнату Локвудової сестри. Давній біль знову пронизав моє серце. Я більше не відчувала ні хвилювання, ні цікавості. Лише жаль, жаль за тим,   тц   о я там побувала, й за тим, про що там довідалась.