Локвук & Ко. Примарний Хлопець

Рівно о десятій годині наступного ранку наша клієнтка прибула. Її звали панна Фіона Вінтерґарден; то була висока, струнка, трохи сухорлява леді років, як здалось мені, п’ятдесяти. У неї було коротке, гарно зачесане сиве волосся, що нагадувало дощову хмару. Убрана вона була в кремовий піджак і довіу чорну спідницю, а на переніссі її гострого носа сиділи маленькі позолочені окуляри. Вона сіла на краєчок канапи, щільно стулила коліна й поклала на них свої тоненькі рученята. Сиділа вона прямо, відвівши назад свої худі плечі, й вони, мов обрубані драконячі крила, стриміли з-під п кардигана. Якби панна Вінтерґарден мала розкішні груди, вони зараз велично видавалися б уперед, та їх, на жаль, нашій клієнтці бракувало, тож видовище вийшло не дуже ефектне.  

Ми — співробітники агенції «Локвуд і К°» — посідали круг неї. Локвуд поринув у своє улюблене крісло. Джордж сів до столика справа, я — навпроти нього. А наша нова секретарка, Голлі Манро, влаштувалась за нашими спинами, акуратно схрестивши ноги й поклавши на коліна записник. Півтора року тому, щойно вступивши до агенції, цю роботу виконувала я. Щоправда, я тоді не дозволяла собі сідати так близько до Лок- вуда, щоб мати змогу шепотіти йому просто на вухо й цим підкреслювати, що ти тут найголовніша після керівника особа.  

На столі стояли чашки з чаєм і таріль з великими шматками морквяного торта. З цим тортом, як на мене, Джордж не вгадав. Правила нашого етикету не дозволяли нам починати їсти раніше за клієнта, а панна Вінтерґарден аж ніяк не скидалася на любительку морквяних тортів. Так. на наш із Джорджем жаль, і виявилось: навіть не поглянувши на торт, вона лише з чемності відсьорбнула ковточок чаю й поставила чашку на стіл.  

У каміні витанцьовувало полум'я, кидаючи червоні блискітки на лице нашої гості.  

— Дуже рада, що ви погодились прийняти мене так скоро, пане Локвуде, — почала вона. — Я вже просто божеволію. Не знаю, що робити.  

Локвуд легенько всміхнувся у відповідь:  

— Вважайте, мадам, що, обравши нас, ви вже наполовину вирішили свою проблему. Дякую вам за те, що ви звернулися саме до «Локвуда і К°». Нам добре відомо, який широкий був у вас вибір.  

—Авжеж. Правду кажучи, я вже зверталася до кількох агенцій, та вони люб’язно пояснювали, що зараз ніяк не можуть приймати нові замовлення, — провадила панна Вінтерґарден. — Я зрозуміла, що нині, на жаль, усі великі агенції зайняті боротьбою з тією страшною навалою привидів у Челсі, й через те мусила пошукати меншу компанію. Так я знайшла вас, судячи з відгуків, ваша агенція надає якісні й до того ж недорогі послуги, — вона поглянула на Локвуда поверх окулярів.  

Локвудова усмішка трохи напружилась:  

— Е-е... ми намагаємось зробити все можливе, щоб задовольнити наших замовників... Пробачте, дозвольте спитати, в чому, власне, полягає ваша проблема?  

— У моєму домі з’явився надприродний феномен.  

— Це зрозуміло. Який саме?  

— Сліди. Оті кляті криваві сліди, — тихим голосом відповіла леді, й під її підборіддям ворухнулася бганка старечої шкіри.  

— Будь ласка, не хвилюйтесь, — обізвався Джордж.  

Панна Вінтерґарден заморгала:  

— Пробачте... Я мала на увазі, що вони справді   криваві   Сліди ніг, забруднених у крові.  

— Дивовижна річ. — подався вперед у кріслі Локвуд. — Просто у вашому домі?  

— Боюся, що так.  

— А ви   самі    бачили їх?  

— Звичайно ж. ні! — трохи образилась клієнтка. — Спочатку про них розповіли мені наймолодші з моїх служників — хлопчина, що чистить взуття, та кухарчук. Ніхто з дорослих цих слідів не бачив, та паніка вже встигла поширитись на весь будинок. У нас почалися   скандали,    пане Локвуде! Скандали з проханнями про звільнення! Мене це все дуже засмутило. Я маю на увазі своїх служників. Я ж плачу їм не за те. щоб вони влаштовували істерику!  

Вона озирнулася довкола, ніби пересвідчуючись, чи всі ми з нею згодні. Коли її погляд зупинився на мені, я зрозуміла, що панна Вінтерґарден — особа без найменшого почуття гумору, для якої манірність — єдиний засіб подолати будь- який страху світі. Саме це я встигла побачити в її очах. Мене ж вона, зі свого боку, вважала за генія боротьби з привидами.  

Локвуд лагідно всміхнувся—саме такою усмішкою він часто заспокоював хатніх господарок із Вайтчепела:  

— Я цілком розумію вас. І вважаю, що вам найкраще було б розповісти про все спочатку.  

Він витяг уперед руку, ніби збираючись по-дружньому поплескати клієнтку по коліну, та вчасно передумав.