Локвук & Ко. Примарний Хлопець

Невдовзі мої ніздрі наповнилися запахом друкарської фарби. Очі сльозилися від дрібного газетного шрифту. Та найбільше потерпала моя голова, вона геть тріщала від подробиць, що аж ніяк не стосувалися нашої справи. Журнальні суперечки вікторіанської доби... Імена забутих світських красунь... Нариси про віру та імперію, написані самовпевненими бородатими добродіями... Все це навівало нудьгу, коли тільки вийшло в друк, а що вже казати про нинішні часи, коли минуло вже більше століття? Давня історія... Як Джорджеві це може подобатись?  

Давня історія...    Саме так Локвуд назвав випадок із його сестрою. що загинула якихось шість років тому. Та що більше я міркувала про це, то дужче переконувалась у тому, що історія ця аж ніяк не давня. Джесіка й досі залишалась поряд із Лок- вудом, керувала кожним його рішенням. Я пригадала минулу ніч, ту неприязнь, із якою він сприйняв мої слова про співчуття привидові дитини. А сьогодні Локвуда, зрозуміло, підтримала й Голлі Манро: вона рішуче заявила про те, що привида треба знищити. Сьогодні зранку я бачила Голлі тільки п’ять хвилин, проте і їх цілком вистачило, щоб я розсердилася на цілий день.  

Я далі гортала газети, походжала серед полиць, поволі просуваючись за Джорджевим реєстром. Проходячи повз каталог і покажчик, я щоразу згадувала про події, які відбулись шість років тому на Портленд-Роу.  

Повернувшись із черговим оберемком часописів, я побачила, що Джордж сидить за моїм столом, захарастивши його журналами й черкаючи щось у записнику.  

— Знайшов що-небудь про нашого духа? — поцікавилась я.  

— Ні. Анічогісінько, — позіхнувши, відповів Джордж. — Я влаштував собі перерву й шукаю зараз дещо інше. Пам’ятаєш, коли панна Вінтерґарден приходила до нас, на ній була маленька срібна брошка?  

—Так, — пригадала я. — Я ще хотіла розпитати тебе про цю брошку. Це такий самий знак, як...  

— Так. Давньогрецька арфа або ліра. Такий самий знак ми бачили на окулярах у Ферфекса, на коробці, яку тримала Пене- лопа Фіттес... пам’ятаєш, коли ми стежили за нею в її власній бібліотеці?  

Я кивнула. Кумб-Кері-Голл... Чорна Бібліотека в будинку агенції «Фіттес»... По тих подіях минуло кілька місяців, та я  

чудово їх пам'ятала, бо мало не загинула в ті дві ночі. Химерний значоку формі арфи відтоді зацікавив нас, ми вряди-годи згадували про нього. Виявилось, що це емблема клубу... як там називала його панна Вінтерґарден?  

— Це «Клуб Орфея»? — перепитала я.  

— «Товариство Орфея». Я саме читаю про нього, — Джордж поправив окуляри, намагаючись розшифрувати власні нотатки. — Його занесено до «Альманаху зареєстрованих британських спілок, клубів та інших організацій» як «теоретичне товариство відомих городян, що займається дослідженням Проблеми й природи потойбічного світу». Вони хочуть, щоб їхнє Товариство видавалося звичайним зібранням бундючних балакунів, та нам відомо, що це не так. Товариство має зареєстровану адресу в Сент-Джеймсі. Що там за тією адресою, я й гадки не маю, однак сподіваюся це невдовзі з’ясувати. — Він поглянув на стос часописів у моїх руках. — А що в тебе?  

— Теж нічого. До речі, який період відображено в покажчику? Останні кілька років?  

— Десь так. Вони його постійно поповнюють, тож напевно я не скажу... А навіщо це тобі?  

— Просто так.  

Трохи пізніше, коли Д жордж пересів до іншого стола, я підійшла до полиці з покажчиком.  

Знайшла потрібний мені том. Із статтями шестирічної давнини. Тематичний реєстр журнальних і газетних статей за рік: пригоди, появи привидів, події, імена...  

Я рішуче розкрила покажчик на літері «Л».  

Я не сподівалась зустріти тут те, що шукала. А якби й зустріла, то не завдала б цим нікому шкоди.  

Мій забруднений чорнилом палець ковзав униз по колонці, аж поки натрапив на рядок:  

   

Мене огорнув такий холод, ніби я знову ступила до кімнати Локвудової сестри. Ім’я Джесіки згадувалось у «Мерілебон

Гаральд» — щомісячному часописі, який виходив друком у цій частині Лондона. У посиланні було зазначено дату й номер теки з цим числом часопису.  

Для пошуку потрібної теки мені знадобилось пів хвилини. Я затягла її до дальньої ніші, сіла там, поклала теку собі на коліна і врешті прочитала: