Локвук & Ко. Примарний Хлопець

Експерти відділу Сент-Панкрас засвідчили смерть Джесіки Локвуд (15 років), дочки покійних дослідників-психологів Селії та Дональда Локвудів. Нещодавня трагічна подія в цій родині сталась у ніч на минулий четвер у Мерілебоні, в домі, де мешкала небіжчиця: вона загинула внаслідок дотику привида. Її молодший брат не зміг запобігти нападові на сестру, й вона сконала дорогою до лікарні. Про день похорону буде повідомлено пізніше. Приносити з собою квіти не потрібно».  

Ось така коротенька згадка. Проте її було достатньо для того, щоб я довго й нерухомо сиділа, міркуючи головним чином про одне. Я добре пам’ятала: коли ми говорили про його сестру, Локвуд рішуче наголосив, що тоді, коли сталося нещастя, його самого не було вдома.  

Стаття ж чітко свідчила, що він удома   був.  

   

   

День випав невдалий. Невдалий з усіх боків. Минув полудень. а ми з Джорджем так нічого й не знайшли (тобто правильніше буде сказати, що я не знайшла нічого з того, що ми   офіційно    тут шукали). Пора вже було повертатись до контори, та Джорджеві схотілось подивитися ще якісь зовсім маловідомі часописи. Зберігались вони не тут, а в іншому приміщенні. за кілька кварталів від головного архіву. Джордж сказав, що повернеться трохи пізніше, а я сама вирушила додому, на Портленд-Роу. І тільки-но я ступила до передпокою, як побачила Голлі Манро з рапірою та робочим поясом агента! На ній була модна шкіряна куртка, чорні рукавички без пальців і вовняний светр, якого я раніше в неї не бачила.  

Помітивши, що я втупилась у неї, Голлі пояснила:  

— Цей светр? Так, я знаю, що він не дуже мені личить. Це один з Локвудових старих светрів. Він став замалий йому після прання, хоч і досі пахне Локвудом.  

Тим часом сам Локвуд з’явився з вітальні, несучи в обох руках робочі торбини.  

— Цього вечора Голлі піде з нами, — оголосив він. — А де Джордж?  

— Він досі в архіві. Але...  

— Ми не можемо його чекати. До заходу сонця залишилось години зо дві. Зустрінемося з ним на місці. Я приніс сюди твою торбину. Люсі. Треба вирушати, тож коли хочеш до туалету й таке інше, то мерщій.  

Сказавши це, він знову щез.  

Ми з Голлі стояли одна проти одної в передпокої. З її обличчя не сходила одна з тих усмішечок, які можуть означати дуже багато, а можуть і нічого не означати. Я чула, як Локвуд порпається в сусідній кімнаті, фальшиво насвистуючи крізь зуби.  

— Мені не треба до туалету, — нарешті промовила я.  

— Умгу.  

Ми стояли далі. Цікаво, де вона роздобула ці рукавички? Щось вони підозріло схожі на ті, які сховані в моїй збройовій скриньці. Впізнала я й рапіру — одна з тих, які ми використовуємо для тренувань. Я зітхнула:  

— А чому...  

— Локвуд мав...  

Ми заговорили водночас. І так само водночас замовкли, тільки я різкіше за неї. Після недовгої мовчанки Голлі заговорила:  

— Локвуд мав сьогодні непросту розмову з панною Вінтер- ґарден. їй потрібні негайні результати. Надзвичайно вимоглива леді. Локвуд сказав, що нам знадобиться зайва пара очей, щоб розшукати Джерело до півночі. Я запропонувала свої послуги, й Локвуд підібрав мені теплий одяг, щоб я не змерзла в тому будинку. Сподіваюсь, ти зрозумієш мене, Люсі.  

— Цілком, — відповіла я. Мене, власне кажучи, це не обходить: нехай собі Голлі вирушає з нами. — От тільки чи варто? — провадила я, показуючи на її спорядження. — Ти взагалі працювала колись агентом?  

— Так, у «Ротвела» я багато разів виходила на завдання, — пояснила вона. — Одержала атестацію спочатку першого, потім другого ступеня, потім ще додатково займалась фехтуванням...  

— Зрозуміло, — відказала я. — Тільки май на увазі, що нинішній Гість — це не якийсь там поганенький Перший Тип. Тут щось по-справжньому стр   ашніш   е  

Голлі Манро закрутила за вухо пасмо волосся:  

— Ну, мені теж довелося дещо бачити. Я брала участь у тій відомій справі в Голланд-Парку, у винарні, де нашу команду ггід землею оточили семеро примарних псів. То була неабияка халепа. А потім...  

— Про Голланд-Парк я чула, Голлі. І можу тобі сказати, що тварюка, яка залишає криваві сліди, в десять разів гірша за отих цуценят. Ні. я не хочу лякати тебе. Я просто не хочу, щоб ти постраждала.  

Голлі кволо всміхнулась:  

— Я робитиму все. що можу.  

— Сподіваюсь, що цього вистачить. — відповіла я.  

З вітальні виринув Локвуд. Він став між нами й стяг з вішака своє пальто.  

— Усі задоволені? — спитав він. — Чудово. Джорджеві я залишив цидулку. Джейк із своїм таксі буде тут за кілька хвилин, тож несімо наше знаряддя надвір. Це твої торбини, Голлі? Не турбуйся, я сам візьму їх.