Локвук & Ко. Примарний Хлопець

На марші піді мною згасали свічки. Згасали, згасали, згасали миттєво, одна за одною. А потім, як і вчора, з’явились   дв   і постаті — спочатку приречений хлопчина, а за ним страшний здоровило, що простягав руку по волосся своєї жертви. Цього разу я не тільки бачила, але й чула їх — гучне дихання мамули й жалісні схлипування хлопчини. Вище, вище... і ось хлопець уже постав перед моїми очима: не старший за Локвуда, з гарним, білим, мов кістка, лицем і перекошеними зі страху вустами. На мить я відчула, як він зустрівся зі мною поглядом, ніби визирнув за рамки нескінченної гонитви й побачив мене. Потім хлопчина кинувся далі. Коли привиди наблизилися до перил, здоровило накинувся ззаду на хлопця — і тут- таки зблиснув сліпучий спалах потойбічного світу, ховаючи від мене завершення їхньої сутички. Удар, пронизливий крик— і сходи занурились у пітьму. Потім знову шум, тріск поламаних перил — і. нарешті, останній моторошний удар унизу.  

Я дістала з кишені носовичок і обтерла ггіт з обличчя. Я змерзла й тремтіла, моє серце розривалося з жалю. Я увімкнула ліхтарі на повну потужність і завмерла, поглянувши на підлогу.  

Круг свого залізного кола я побачила криваві сліди. Вони купчились круг ланцюгів — густі, темні, часті, ніби хтось тупцяв довкола, відчайдушно жадаючи потрапити за бар’єр. І відчайдушно жадаючи спілкування...  

Навіть із заплющеними очима я бачила перед собою бліде лице бідолашного хлопчака.  

   

— Гадаю. що Джерело в підвалі, — спокійно, наче про найбуденнішу річ, сказав Локвуд. — Я бачив постать, що впала на підлоіу. — тільки не там, де лежала моя сітка, а ближче до стіни з аркою, що веде до кухні. Там ми, здається, ще не шукали. Там мусить бути Джерело. Я обнишпорю все.  

Ми зустрілись у кімнаті з картинами, де Локвуд заварив нам чаю, щоб підбадьорити нас. Чашка чаю зараз була б аж ніяк не зайвою для Голлі Манро: де й поділась її чемна усмішка, а обличчя напружилось.  

— Це було справжнє страхіття, — сказала вона. — Від самого початку до кі   нця   .  

Я сперлась ліктем об стіл, тримаючи в руці свою чашку:  

— То ти щось бачила?  

— Не   бачила.    Радше відчула. Поряд було щось моторошне, — Голлі здригнулась.  

— Еге ж, спочатку такі речі вражають. Перші кілька разів, — зауважила я. — Локвуде. що я зараз повинна робити? — я поглянула просто йому в очі.  

— Навіть якщо ми нічого не знайдемо, я заллю підвал соляним розчином і засиплю залізними стружками. Цього вистачить. А ти. Люсі, зроби те саме на горищі- Про всяк випадок. Якщо ми розшукаємо Джерело, буде чудово. Інакше доведеться обробити сіллю й залізом усі сходи. А ти. Голлі, залишишся тут. Ти надто втомлена.  

— Ні, я теж допомагатиму, — кволим голосом заперечила Голлі. Вона промовила це з таким докором, ніби була однонога, а ми вимагали, щоб вона пішла на сходах у матроський танець.  

Я мовчки вибалушила очі, допила свій чай і вирушила нагору виконувати свою роботу.  

На горішньому майданчику я носаком черевика відсунула вбік залізне коло, дістала пляшку з водою, каністру з сіллю й заходилася готувати соляний розчин у пластмасовому відерці. Я, мабуть, вимішувала його дужче, ніж треба, бо кілька краплин упали на криваві сліди, які засичали й запінились, наче суп, що вибіг з каструлі на гарячу плиту. Потім я знайшла цупку ганчірку, перенесла відерце до краю сходів, стала на коліна і, ляпнувши сердито ганчіркою, почала протирати підлогу.  

На жаль, саме так Локвуд підходить до   будь-якого    прояву. Знешкодити привид, навіть не з’ясувавши, що він за один. Знищити його. Так, Куків привид украй небезпечний. Його треба позбутись. Та водночас Локвуд спокійненько збирається знищити й Малого Тома. Він дозволяє мені спілкуватись із черепом, бо той сидить у посрібленій склянці, та водночас забороняє таке саме спілкування з духами на роботі. Вважає,   щ   о це пусте марнування часу.  

Я розуміла,   чому    він чинить саме так. Чи, може, ні?   »їїмолодший брат, не зміг запобігти нападові на сестру.   Його й досі гнітить це горе? Чи, може, почуття провини?  

Я випросталась і відгорнула з чола волосся. Саме цієї миті криваві сліди щезли. З майданчика, зі сходинок, з підлоги — звідусіль. Я позирнула на годинник, учора вони трималися десь із п'ятдесят хвилин. Сьогодні повторилося те саме. Я насторожилась. Відчула, як мені залоскотало пальці, як мені в обличчя війнуло холодним повітрям. І почула звук. Чиєсь дихання...  

А може, то був звук, що   вдавав    чиєсь дихання. Ніби хтось пригадував, як це — бути живим.  

Я нахилилась уперед і загасила ліхтарі. Тоді заплющила очі й повільно полічила до семи, прислухаючись до слабкого, важкого, переляканого дихання. Так міг би дихати захеканий собака.  

Я підвелась, розплющила очі й трохи постояла на місці, щоб звикнути до темряви. Лише через кілька секунд я розгледіла постать, що стояла нижче від мене на сходах.