Локвук & Ко. Примарний Хлопець

нієм. перечепилась об відерце з соляним розчином — і мене відкинуло до перил. Знизу лунали гарячкові кроки, мерехтіли промені ліхтариків, чулись голоси. У мене змокли ноги. На мене зирили повні сліз очі привида; він наближався, залишаючи за собою криваві сліди. Нарешті я намацала каністру, та в мене зі страху й холоду заніміли пальці, тож я ніяк не могла відчепити її від пояса. Привид підпливав усе ближче, досі всміхаючись і хапаючи пальцями повітря. Я скрикнула, відсахнулась, перевалилась через перила й повисла на величезній висоті, борсаючись у повітрі й хапаючись за край дерев’яної сходинки. Привид почав витягатись, нависати наді мною, широко розкинувши свої довгі руки. Я бачила його порожні очі, його вуста, скривлені в лютій, навіженій посмішці. Хтось біг сходами вгору. Зі скорчених пальців привида текла кров, краплі падали мені на куртку, шипіли й парували. Привид нахилився ще нижче. Мене охопив відчай, хотілося відпустити сходинку й полетіти вниз, у порожнечу...  

Не знаю вже, як Локвудові вдалося це зробити. Він був ще далеко, хоч і перестрибував по три сходинки за раз. Йому лишилося подолати останній поворот, та він стрибнув, зрізавши кут, і пролетів у повітрі над безоднею. Вимахуючи рапірою, він стрілою промчав повз мене. Пальто лопотіло за ним, наче крила. Клинок прохромив простір між мною й примарною постаттю. Привид позадкував і пропав з очей; Локвуд кинувся за ним. Я почула, як він скрикнув з болю, впавши на ггіддогу майданчика. Потім долинуло якесь бурмотіння, удари... і зненацька все вщухло.  

Я досі висіла над прірвою.  

— Локвуде... — покликала я.  

То був кінець. Мої пальці заніміли, а край сходів виявився занадто слизький. Я ковзнула в провалля...  

Аж тут хтось міцно схопив мої зап’ястки. То була Голлі Манро, що тримала мене й кликала на допомогу. Поруч із нею з’явився Джордж, і вони вдвох підняли, а далі потягли мене через перила на сходи без усяких церемоній, як спійману рибу з води.  

А ще за мить я побачила Локвуда, що лежав долілиць на дерев’яному майданчику біля сходів.  

     

Ми сиділи втрьох у нашій кухні на Портленд-Роу. За вікном займався листопадовий ранок, огортаючи кімнату блакитним серпанком.  

— З ним усе буде гаразд, — сказала я. — Правда?  

Джордж тупився у свою чашку з гущею від какао, ніби намагаючись провістити по ній майбутнє:  

— Звичайно, все буде гаразд. Неодмінно.  

— Він просто вдарився головою, авжеж? Знепритомнів, але ж... Зараз йому ніщо не загрожує?  

— Ніщо.  

— Принаймні. — усміхнулася Голлі Манро, — ми всі цього   сподіваємось.    Найближчими днями ми будемо знати, струс це чи ні. І чи немає в нього крововиливу в мозок.  

Вона помішала ложечкою свій фруктовий салат із вишневим йогуртом.  

Ще вчора мене дратували її вишукані манери і те, як вона розмовляє, і те. як вона дивиться на мене. Та зараз мені бракувало сил навіть на таке. До того ж Локвуд потрапив у халепу з   моєї    вини. А Голлі Манро витягла мене з безодні, коли я вже ладна була впасти туди.  

— Він прокинувся й хоче снідати, — зауважив Джордж. — Це добрий знак.  

Голлі кивнула:  

—Я перев’язала його. Кровотеча, здається, вже майже зупинилась. Солодкий чай, їжа й тривалий відпочинок у ліжку — це все, чим ми можемо допомогти йому.  

Вона встала й пішла по грінки.  

— Утримати його в ліжку буде з біса нелегко. — провадив Джордж. — Я вже застав його, коли він шукав телефон, щоб поговорити з панною Вінтерґарден.  

— Ти ж сам зателефонуєш їй. Джордже?—усміхнулась Голлі. ставлячи на вогонь чайник.  

— Саме так. Дочекаюсь дев’ятої години й потішу клієнтку гарними новинами. Усе чудово. Правда. Люсі?  

— Правда. — відказала я. посуваючи вбік недоїдену вівсянку.  

І справді, все, що стосувалось «кривавих слідів», було залагоджено. незважаючи на мою помилку. А може, й завдяки їй. Локвуд. зробивши свій неймовірний стрибок, прохромив рапірою примарну постать. Привид скулився, розплився й позадкував. Тим часом Джордж. який надбіг туди вже через кілька секунд, побачив, як привид проплив крізь арку, за якою починався коридор, що вів до кімнат служників, і встромив свій кишеньковий ножик точнісінько в те місце, де зникла примара. Наступні пів години ми порались коло Локвуда, що знепритомнів від падіння. Після того, як він отямився й ми перев’язали йому голову, Джордж сам вирушив у коридор з ломиком та срібною сіткою. Почулись удари, скрипіння дощок, а потім Джордж повернувся, несучи якусь річ, загорнуту в срібну сітку. То виявилась стара бляшана скринька, в якій лежала жіноча шаль вікторіанської доби.  

Зараз ця сітка красувалась у нас на кухонному столі, поряд із кухлями, пакунками з вівсянкою та дошкою для нарізання хліба. Сніданок у нас нині був ситний. Джордж запихався досхочу. Навіть Голлі дозволила собі трохи порушити дієту. Я ж не з’їла ні крихти.  

— Люсі, — мовив Джордж, — тобі треба поїсти.  

Я кивнула:  

— Дякую. Я ще поїм.  

Голлі тим часом ставила на тацю тарілки й маслянку для Локвуда.  

— Не переймайся так, Люсі, — сказала вона. — Якби не ти. Гість не показав би на місце, де сховане Джерело. Тож наш  

успіх — це все твоя заслуга... — вона всміхнулась мені. — З певної точки зору, звичайно.