Локвук & Ко. Примарний Хлопець

Я озирнулась і поглянула на підвіконня. Відтоді, як ми вперше повернулись із будинку панни Вінтерґарден, я не чула зі склянки жодного звуку. Як я вже говорила, склянка з черепом стояла в мене на підвіконні, біля купи косметичок, дезодорантів та зібганого одягу. Зараз із-за скла струменіло бліде м’ятно- зелене сяйво, що ледве вирізнялось на тлі кволого листопадового сонця. Плазма в склянці була прозора, як ніколи раніше: крізь неї було чітко видно обриси старого бурого черепа. Окремі сонячні промінці вигравали на його краях і пронизували череп крізь його отвори. Моторошного обличчя сьогодні видно не було, замість нього лунав лише моторошний голос.  

— Я   розумію тебе, —    шепотів він. —   Мене теж усі ненавидять.  

— Я хотіла дещо спитати в тебе. — відказала я. спираючись на лікті. — Зараз полудень, надворі сяє сонце, а ти — привид. Привиди не з'являються вдень. А ти тут і набридаєш мені, як завжди, своїми балачками.  

Череп у відповідь захихотів:  

— Може,    я й не   такий, як усі. Так само й ти не така, як усі довкола тебе. —    голос привида став глибший і гучніший, наче дзвін. —   Не така, як усі,    й   самотня, само-о-отня... Тьху! —   зненацька додав він. —   Мало сам себе не перелякав!  

Я поглянула на нього:  

— То в тебе немає відповіді?  

— Правду кажучи, я вже забув, про що ти питала.  

— Чому ти з'являєшся вдень? Як це тобі вдається?  

— Насправді, —    відповів голос, —   найголовніша причина тут. напевно, у моїй скляній в'язниці. Посріблене скло не дозволяє мені вийти    з неї.   та водночас послаблює енергію світла, що проникає сюди. Отож я увесь час перебуваю в сутінках, що дозволяє мені з'являтись коли завгодно... —    сяйво трохи потьмяніло, тож я вирішила, що привид уже зник. Проте він несподівано продовжив: —   А тепер скажи мені... чому ти така сумна? Чим я можу допомогти тобі?  

Я знову поклала голову на подушку:  

— Нічого. Дурниці.  

— Нічого і    є нічого...   Ти щойно годину поспіль зирила в стелю. Таке зазвичай ні до чого хорошого не призводить. Ще, диви, переріжеш собі горлянку отим гарненьким рожевим ножиком. який я в тебе бачив, або засунеш голову до унітаза й спробуєш утопитися Я вже бачив, як дівчата це роблять, —   додав буденним тоном привид. —   Не хочеш— не кажи, я знаю й сам. Це через оту вашу нову помічницю.  

— Неправда. У нас із нею все чудово. Вона хороша.  

— Отак    — ні сіло ні   впало — стала хороша?  

— Так. Стала.  

— Брешеш! —    із несподіваним запалом вигукнув голос. —   Вона — зозуля в твоєму гніздечку! Вдерлася до гарненького маленького королівства, яке ти створила сама для себе. І вона знає це! їй це до вподоби! Таким, як вона,    це   завжди подобається!  

— Ну. гаразд, — простогнала я, перекотилася й сіла на краєчок ліжка. —До речі, вчора вона врятувала мені життя.  

Привид захихотів:  

— Велике діло опеньки! Ми всі рятували тобі життя. І Локвуд. і Кабінс, і я, звичайно ж! Скільки разів я рятував тебе — не злічити!  

— Я розмовляла з привидом. І так захопилася, що геть забула про захист. Голлі врятувала мене! Ось чому відтепер вона для мене хороша! Зрозумів? І більше сіні слова про неї! Це вже принаймні не твоя справа!  

— Правду кажучи, хто тільки не рятував твою дупу? Гадаю, що навіть старий Ариф із крамнички на розі робив це разів так зо два! Ти ж розтелепа!  

Я спересердя жбурнула в склянку шкарпеткою:  

— Ану. замовкни!