Ловець тіні

Нижче, під терасою, П’яцца-дель-Пополо вирувала групами туристів, що під час нічних екскурсій захоплено милувалися визначними пам’ятками Рима. Хтозна, чи сказали їм, що колись на тому самому місці росло горіхове дерево, під тим горіхом був похований імператор Нерон, якого вороги нарекли чудовиськом, звинувативши в наказі спалити Рим 64 року до нашої ери. І тому римляни вважали, буцімто місце просякнуте сатанинськими силами. Через це приблизно 1000 року Папа Пасхалій ІІ наказав спалити горіх разом з ексгумованим прахом імператора. Пізніше там спорудили церкву Санта-Марія-дель-Пополо, де й досі на головному вівтарі можна побачити барельєф, на якому зображена сцена, як Папа зрубує дерево Нерона.

«Ось такий він, Рим, — мимохіть подумав Маркус, — тут за кожною розкритою правдою ховається чергова таємниця». Тут хоч куди поглянь — самі легенди. Таким чином ніхто не в змозі насправді знати, що стоїть за кожною деталлю. А все лишень для того, щоб не надто турбувати людські душі. Дрібних і нікчемних істот, котрі навіть гадки не мали, яка боротьба невпинно й непомітно вирує довкола них.

— Доведеться нам змиритися з очевидністю: нам ніколи його не впіймати, — промовив Клементе.

Однак Маркус не хотів визнавати поразку.

— Хай би ким був убивця, він добре знав територію Ватикану. Вивчив наперед розташування об’єктів, процедуру перевірок, зумів обійти всі контролі безпеки.

Те, що він учинив із черницею, було справжнім жорстоким звірством. Однак у його діях мала критися певна логіка, якась схема.

— Я зрозумів для себе одну річ, — упевнено заявив пенітенціарій, — вибір місця для розправи, вибір жертви, спосіб розправи — це складові послання.

— Кому?

«Hic est diabolus, — подумав Маркус, — диявол увійшов до Ватикану».

— Хтось хоче нас попередити: у Ватикані відбувається щось страшне. Це доказ, розумієш? Це як спроба… Він передбачив, що, зважаючи на складнощі з проведенням розслідування, їх із часом просто припинили б. І що ті, хто сидить у верхніх ешелонах влади, радше перейматимуться здогадками, аніж копатимуть глибше, до суті, ризикуючи витягнути на білий світ невідомо що. Можливо, чиїсь давно сховані таємниці.

— Ти ж розумієш, що твоє звинувачення дуже серйозне?

— А ти хіба не розумієш, що саме цього прагне вбивця? — незворушно вів далі Маркус.

— Звідки в тебе така впевненість?

— Інакше він убивав би ще. А він цього не робить, бо знає: його підозра пустила коріння, його страшне люте вбивство бідолашної черниці — так, дрібниця, адже існують значно важливіші таємниці, про які слід подбати.

Клементе, як завжди, намагався поводитись розважливо:

— У тебе немає доказів. Це лише твоя теорія, твої домисли.

Однак Маркус не здавався:

— Прошу тебе, дай мені змогу поговорити з ними, я зумію їх переконати.

Він мав на увазі тих осіб з керівництва церкви, від яких його приятель отримував інструкції та накази.

Відтоді, як три роки тому Клементе знайшов його, переляканого, зі втраченою пам’яттю, у ліжку однієї з лікарень Праги, він жодного разу йому не збрехав. Часто вичікував слушної миті, щоб повідомити неприємні факти, однак ніколи не обманював.

А тому Маркус йому вірив.

Ба більше: він міг вважати, що Клементе — це вся його родина. Протягом останніх трьох років за винятком кількох разів він був для нього єдиним джерелом спілкування з людським родом.

— Ніхто не повинен знати про тебе й про твою роботу, — повторював йому Клементе, — адже йдеться про виживання нашої ідеї, якій ми служимо, а також про успішне виконання покладених на нас завдань.

Його наставник завжди казав, що верхньому керівництву відомо лише про його існування.

Тільки Клементе знав його в обличчя.

Коли Маркус поцікавився, навіщо потрібна вся ця таємничість, його приятель відповів:

— Таким чином ти зможеш захистити їх від них самих. Хіба ти не розумієш? Якщо решта запобіжних засобів не спрацює, якщо всі бар’єри доступу виявляться марними, залишиться принаймні хтось, хто стоятиме на варті. Ти — їхній останній захист.

І Маркус часто замислювався, хто він: найнижчий щабель у тій ієрархічній піраміді, якому доручали таємні завдання, мовчазний виконавець, що мусив занурювати руки в темну матерію і бруднити себе нею? І чи Клементе не є лише посередником, який обіймає вищу посаду?

Протягом тих трьох років він докладав усіх зусиль, щоб справити враження покірного виконавця в очах тих, хто (він був упевнений!) уважно спостерігав згори за його роботою. Сподівався, що це допоможе йому отримати підвищення на наступний щабель, познайомитися нарешті з кимось, хто пояснить, навіщо знадобилося створювати для нього таку невдячну роль. І чому саме його вибрали для неї. Позаяк Маркус геть утратив пам’ять, він ніяк не міг збагнути, чи то він сам так вирішив, чи той, ким він був до Праги, доклав до цього рішення зусиль.

Клементе передавав йому накази та завдання, що відповідали, як здавалося, обережній та інколи незбагненній мудрості Церкви. Однак за кожним таким завданням усе одно проглядалася чиясь тінь.