Львівська пані

Якось конопата Мироська вчепилася: «Не зир та не зир своїми очиськами на мого чоловіка!», і так розлютила мене, що я визвірилася й ляпнула, що вона зі своїм чоловіком довго жити не буде. Мироська оторопіла, більше й словом не обізвалася. І треба ж — через день її не стало… Люди казали, що кров вдарила їй у мозок. Люди казали, а я мислила про своє… Мені тоді стало так страшно, так страшно… Я, їй-богу, не хотіла її смерті. І мала на увазі цілком інше, коли те сказала. Я мала на увазі… І хіба вона не знала, що не можна мене чіпати?! А її Іван був мені байдужий. Хіба я винувата, що він завжди до мене прилипав, а після її смерті взагалі не давав проходу?.. І чого б то я повинна була йому віддатися, якщо він для мене взагалі нічого не значив?! Усе бідкався: «Не можу без тебе жити!», лякав: «Покінчу із собою!» І хто міг би подумати, що цей дурень таке утне!.. Казали, що після смерті жінки йому було дуже важко з дітьми, що почав пиячити і в гарячці розпанахав собі вени. Ідіот!

А може, в моїх очах направду є така страшна сила?! В інших вони просто темні, карі, а в мене — чогось чорні-пречорні, такі, що й сама боюся глибоко зазирати в них — тоді аж відкидає мене від люстра…

Якось сусідка бовкнула, що мій погляд продирає до п’ят. Уже не раз помічала: най там хто, а в розмові зі мною завжди дивиться вбік… Навіть німці, й ті, коли у війну вдиралися до нашої камениці, німіли під моїм поглядом.

«Очі ласкаві, погляд лукавий, усмішка мила, ніжність і сила — все бездоганно, львівська панно!» — яка пісня, яка пісня! Таж вона про мене… «Очі ласкаві, погляд лукавий, усмішка мила, ніжність і сила — все бездоганно, львівська панно!» Я такою була. Тільки такою… А гітара бринить саме так, як моя душа — тоді, коли мені найбільше хочеться жити… Як же я любила співати! Пісня завше допомагала нам виживати. І що б ми робили, якби не пісня?! Та й хіба можна любити, не співаючи?! Хіба можна? Мій Назар, чом він не бачив мене такою, як співається в тій пісні?! «Очі ласкаві, погляд лукавий, усмішка мила, ніжність і сила — все бездоганно, львівська панно!»

КОЛИ ВТРАЧАЄШ СЕБЕ

Покидьок! Обізвати мене старою козою! Мене! Сам козел! Як же мені нестерпно боляче! Я сиділа на балконі й лише спитала, чого він там так грюкає, що аж стіни хитаються. А він мені: «Заткни пельку, стара козо!» Сам козел! І як то можна цілком незнайомій людині таке сказати?! І такий біль ошпарив душу, ніби в пеклі опинилася… Ліпше опинитися там, ніж зазнати такої наруги. Зараз мені смерть солодша, ніж життя. Хіба ні?! Так можна й себе втратити. І тоді з ким жити? З ким жити, якщо втратиш себе?! Я й так самотня, а тут ще — втратити себе… Тоді лише скніти, як ница падлина… Лише скніти! А цей покидьок усе гамселить та гамселить у стіну, не зважає на мене. Нехай би хтось вийшов і щось йому сказав. Уже, як-не-як, одинадцята година ночі і, може, хтось потребує сну. А він знову: «Заткни пельку!» Мої руки мимоволі намацали залізяку, котра завжди валяється на балконі, — на ній Семен колись оббивав взуття. Ніколи не могла навіть зрушити її, а тут, відчуваю, й не таке підняла б… І ця залізяка вже нависла над головою цього мерзотника… Але якась неземна сила зупинила мене. І якраз тоді, коли я мала розімкнути пальці, в моїй душі прокинулася п’ятилітня дівчинка. Ця ніжна, лагідна й добра дівчинка, яку я леліяла й оберігала ціле своє життя, а зараз могла вбити одним рухом, позбавивши життя людину… Могла вбити! То, певно, смерть дуже хоче зустрітися зі мною. І чого тільки вона не вигадує, аби переможно стати мені перед очима!.. Вже так старається, так старається…. Диви, що затіяла! А я ледве не піддалася… Своїми ж руками могла відкрити їй двері до себе. Як же легко можна її впустити!..

ПЕРЕДЗВОНИ

Дзвонив мій Ромчик? Ні? Як ні?! То хіба не мій Ромчик дзвонив? Ну й що, що він помер?! То таки мій Ромчик дзвонив! Не може бути, аби мені у вухах так дзвонило!

Коли я мала народити його, так само дзвонило в моїх вухах. Тоді телефону ще не було в нас. Невже я знову його народжу? Мого Ромчика. Я так і зроблю: ще раз поверну його до життя. Ще раз… Може б, я трохи сильніше піднатужилася, і він би направду вийшов із мене. Як тоді. Цей його крик, крик мого болю, — і мені відразу стало б легше, ніщо вже не мучило б… А то мене болить, ламає, нудить — як тоді, коли мала народжувати. Може, він зараз знову з’явиться… І нарешті почую його голос, гляну на його очка, губки, носик, щічки, на всього-всього, побачу навіть нігтики на його пальчиках. І буду так голубити Ромчика й пестити, так любити й оберігати, що ніякі хороби не вчепляться його. Вже більше не допущу, аби, як колись, захорував астмою і так важко дихав, задихався… Ромчику! Хіба то не ти дзвонив?

СВІДОК УБИВСТВА