Мага Віра

1. 972 рік. Літо. Київ. Атімани-воєводи Ско­тана, Бразд, Свада, Дантур, Тургата, Кий, Ліпак, Орьпан, Полян, Оболонь, Радим, Го­ринь, Сколот, Парата, Тапіта, Дарава поба­чили Київські гори, і спинили коней. Стали на коліна, перед собою щити поставили і поці­лували матір-землю рідну.
З селища Варівка вийшли люди — діти, юна­­ки, і волхв Сарпан стоїть між ними — ці­лющі ліки в дзбаночку тримає. Дівчата за­квіт­чані квітами степовими, рум'яні, всміхнені, на біло­тканих рушниках тримають калачі паху­чі.
2. Волхв Богомир поділив свій калач на малі кусники — косакам роздав, хоч в самого від голоду в очах темніло. Він підійшов до атімана-воєводи Оболоня і сказав: "Недуга твоя щезне. Є напій, спасибі тобі, волхве Сар­пане!" Навар з сушених рогів молодого пля­мистого оленя пив атіман-воєвода Обо­лонь.
Біля високої могили стояли варівські гудці: сумно грали сурми, гуслі, бубони.
Царя Святослава немає — він пішов у Цар­ство Духа Предків. Він не хоче, щоб добрі його люди від журби недужали. Він хоче, щоб вони, почувши про відсутність його, сили мно­жили: сили множаться там, де в душі смут­ку немає.
Волхв Сарпан зачаровано дивився на пол­ки косацькі, що йшли до цареграда Кия, і го­во­рив до всесвіту — дивився він у степову безмежну даль: «Душа наша цільна, висока, невичерпна. І тому й наша любов до України (Руси) природня, свята. Яка красива сила ро­зуму нашого — атімани-воєводи виснажені голодом і дорогою та й крихти хліба не взяли — сказали, щоб калачі були роздані воїнам ра­неним: є в цьому таїна нашої кровної само­відданости. Не тільки хлібом, а й красою, усмішкою, світлом і добротою живе людина, облагороднює себе».
3. Київські гори покриті травами, квітами. Поскрипуючи ланцюгами, опустився міст. Аті­мани-воєводи (полководці косацької раті України (Руси) ввійшли у Царський Двірець. Стоять вони у кольчугах, ручки мечів окуті золотом, на полотні запиленому, яким перев'язані рани, згустки засохлої крови — сліди смертних Доростольських боїв. На лицях (вони бачили смерть сотень життів людських) похмурі смуги.
І сказав атіман-воєвода Бразд: «Царю Ярополче, від атіманів-воєводів і раті косаць­кої тобі чолом і послух. Так, як меч царя Оле­га був переданий царю Ігорю, а меч царя Іго­ря був переданий царю Святославові, ми тобі, царе Ярополче, меч твого тата пере­даємо».
4. Стоїть збентежений цар Ярополк — ли­це бліде. Мовчання — і в цьому мовчанні ска­зано багато: чотирнадцятилітній цар Ярополк немає правильного духовного народження, його опікуни воєводи — Блуд і Вовчий Хвіст і три греки-єреї, що зніяковіло сидять біля ідо­ла Саваота, повішеного на покуті, не знають якими словами привітати полководців царя Святослава.
І сказав атіман-воєвода Горинь: «Побра­тими, нас стомила дорога, між нами ранені — порубані кості щемом в серці озиваються. Ідімо, нас ждуть жони і діти. Кланяємося тобі, царе Ярополче!»
Атімани-воєводи вийшли з Царського Двірця мовчки. Присутність єреїв-гречинів по­псувала їм настрій. Хіба єреї-гречини можуть бути присутніми тоді, коли цар Ук­раїни (Руси) говорить з полководцями своїми?
5. Двоповерховий дім споруджений з дубо­вих колод. «Вітаю! Вітаю в моєму домі мече­носців України (Руси)! З нетерпінням ждав вас, сідайте за стіл! Ждав так, як жде юнак першої стрічі з юнкою, о, як ждав! Зараз прийдуть Віщий Чара, волхв Божедар і волхв Богомир. І душа душі щире слово скаже — щирість ощасливлює душу щирих», — сказав Віщий Радогост.
Увійшла Світанна — до всіх поклонилася ми­ловидна донька Віщого Радогоста, на стіл поклала калач. І ввійшла Віста, гордівлива жена Віщого Радогоста, з нею її рідний брат -прибулий щойно з Константинополя славний купець Обріт.
6. «Пийте, мед свіжий. Пийте, щоб лиха година щезла на землі нашій. Волхви — світлі богомольці! І ви, атімани-воєводи, мара хма­рою тяжкою повисла над душею України (Руси).
Є в нас віра батьківська, яка каже нам — бережи душу чистою в радощах і смутках, бережи душу, обороняючи її від лихотворних думок, чужих поконів, бережи душу від ідолів грецької чи латинської віри Саваотової.
Цар Святослав перебував у ратніх похо­дах, правдоносним мечем беріг межі земель наших. Не знав він, що сини його (Воло­ди­мир, Ярополк, Олег) неправильне духовне народження мають. Сини його учаться зне­важати віру рідну. Сини його учаться вірити, що греки (ромеї) — кращі люди, а українці (русичі) — гірші люди, в цій потворній вірі грецько-православній є смрад, чортівство, по­не­волення. Баба Ольга на дорогу чужовір'я розум онуків своїх спрямувала".
7. "Знаємо ми — людина є такою, якою є її віра, і про це завжди говоримо. Цар Ярополк відмежувався від киян, зійшов з шляху, по яко­му йде його народ. Ніхто з волхвів не може зайти з щирою і вільною душею до Царського Двірця, міст майже завжди піднятий, стоїть (без потреби) сувора сторожа.
Прибувають з чужих земель посли, незнані нам — по одягу бачимо, що вони волхви віри латинської, їх вітає цар Ярополк, з ними го­ворить про віровчення: о глупота, звеличена царським ім'ям!
З нами не говорять богомольці Саваотові. Вони говорять з царем нашим, знаючи, що він має чотирнадцять літ, їм легко заворожувати мозок юній людині".
8. "Воєводи Вовчий Хвіст і Блуд — опікуни царя Ярополка, в їхніх руках збройна сила града Кия, у їхніх руках скарбниця. Покійна цариця Ольга їх звеличила тому, що вони на її прохання стали віровідступниками — зрадили віру батьків своїх і присягнулися служити Саваотові — головному ідолові Візантійської імперії".
"Опікуни Блуд і Вовчий Хвіст — малодушні люди. Вони обманюють самі себе — не кажуть киянам, що душу свою підпорядкували грець­кій вірі. З Киянами вони святкують київські свята, а з греками-ромеями святкують свята грецько-ромейські. Віра стала для них засо­бом обману, наживи, злотворства", — сказав Віщий Радогост".
9. Купець Обріт говорить спокійно: "Усі ви знаєте, імператор Іоан Цимисхій передав зо­лоті дари і паволоки заброді — дикому пече­нізькому вожакові Курі. Цимисхій — вибра­нець ідола Саваота, христолюбець православ­ний таємну змову має з варваром — з жадним крови Курою.
Ви атімани-воєводи свідки, тіло царя Свя­тослава було з'єднане з Священним вогнем. Не міг Кура торкнутися до голови царя на­шого. Кура втік, узривши наближення війська косацького. Та незважаючи на це, в Констан­ти­нополі греки (ромеї) створили драму: пока­зують одсічену голову царя Гіпербореї, при­ко­ловши її мечем до стіни у тріюмфальній палаті. І під головою напис: "чужого шука­ючи, себе згубив". Візантія ідола Саваота — не­переможна: голова України (Руси) повисла на вістрі меча ромейського, зворушлива драма!
Одягнувшись по-ромейському, я з купця­ми-ромеями оглядав голову — то не була го­лова царя Святослава, а котрогось з наших воїнів русоволосих, сірооких.
Єреї-греки, донощики імператора Іоана Ци­мисхія, сьогодні живуть в Царському Двір­цеві, їм дане право бути майстрами життя царя Ярополка. Яка наруга!"
10. І сказав Віщий Чара: "Ми від жодних в світі приятелів нічого не хочемо — чужим лю­дям кажемо — ваше вам, наше нам, і в ім'я такої правди живімо як приятелі. Відомо вам, до Києва загощував волхв-єпископ Адалберт — по­сланик головного волхва римського. Ми вірні звичаям щиро поставилися до волхва Адалберта. Угощали його. Три гречини (ро­меї), переодягнувшись в наше одіння, напали на сторожів Адалбертових й убили їх на межі землі нашої. Ограбований Адалберт прибув до царя Оттона, і нашим купцям про все опо­вів".
11. Купець Обріт сказав: "Греки (ромеї) по своїй природі люди не злі, та злидні землі їхньої примушують їх бути піратами. Грецьке слово "пейратікос" означає людину, яка напа­дає на людину, щоб ограбити і вбити. У Кон­стантинополі можна дати піратові три соліди і він, як найманий злодій, відріже вухо чи руку викрутить тій людині, на яку ти пальцем покажеш. Єреї з злодіями таємні зв'язки ма­ють: злодій дасть дари на спорудження мона­стиря, і вже йому гріхи відпущені".
І сказав Віщий Чара: "Старший син має сидіти на престолі царя України (Руси). Та го­ре наше, Володимир — син рабині, тече в його жилах рабська кров, не буде його вина, коли він перебуватиме в неволі рабських спонук.
Ярополк і Олег — півкияни і півмадяри; ви­хо­вані вони людьми вороже наставленими до віри України (Руси). Думання у них нецільне".
12. Атіман-воєвода Колакій сказав: "Укра­їна (Русь) широко відома під древнім ім'ям Скитія, і латини, і гречини, стрічаючись з нами, звуть нас скитами, і вважають, що Русь — ім'я одного з численних племен Скитських.
Скитія володіла світом, її війська стояли на межах Китаю, Персії, Індії, Єгипту. Не ми служили чужим Богам. Боги Сирії, Юдеї, Єгипту, Вавилону служили і корилися нам.
Атени і Рим не відважувалися іти на брань з воїнами Скитії. А крім Риму й Атен в Европі тоді жодної помітної сили не було, і Візантії тоді ще не було, і про германів тоді ніхто не чув, вони жили в лісах залякані римлянами".
13. "Немає під сонцем такої сили, яка б мечем покорила Україну (Русь). Чесний, від­важний поєдинок на полі брані — вдача життя нашого. Тепер Рим і Константинополь почи­на­ють між собою сваритися: кому з них на­лежить право переіначувати вдачу життя українця (русича).
Знаємо ми: ящірки, змії, черепахи тихо під­крадаються до сонних кіз і висмоктують мо­локо. Звикає коза до oтаких гостей, і не знає вона, що її соски вже переіначені, її рідні діти вже нещасні. У розкошах на пребагатій землі ми маємо приспану чуйність, сонну, добру, щиру душу, і єреї ідола Саваота, як ті ящірки, змії і черепахи підкрадаються до душі нашої. І бачимо лихо — цар Ярополк більше вірить єре­ям-грекам, ніж атіманам-воєводам і волхвам України (Руси). Його душа вже переіначена".
14. І сказала Віста — славна киянка (це ж вона мила ноги цареві Олегові тоді, як він повернувся з північної Персії): "Тиждень тому розмовляли з царем Ярополком два єреї -посланики римського волхва-папи Бенедикта. Коли цар Ярополк сказав їм, що він хрис­тиянин, вони відповіли: "Ти християнин без благодаті". Щоб дістати благодать від рим­сь­кого волхва-папи, треба йому душу на упо­корення передати, і відвернутися від хри­стиян, які коряться константинопольському патріяр­хові. З цього виходить: християнин дихає на християнина ненавистю, щоб до­годити Хрис­тові?
Коли б зараз в домі нашому сидів цар Свя­тослав, він би сказав: "Не поклоняюся ідолам грецьким і римським, поклоніння — це покора. Той, хто покоряється чужим святощам, є їхнім рабом". Чула я, ідол Христа в Греції — це грек, а ідол Христа у Римі — це римлянин: слово "ідол" значить "образ", "ікона"".
Як почало на світ благословитися, аті­ма­ни-воєводи вийшли з дому Віщого Радогоста, сіли на коней і поїхали у свої вогнищанські царства.
15. Вранці, як мак цвіте, київська молодь у Священному Гаю. Дівчата сидять по лівій сто­роні — жінки живуть чуттям серця. Юнаки си­дять по правій стороні — косаки живуть чут­тям розуму. Усі з Віщим Чаром сказали мо­литву: "Боже, Ти єси Дух Світлий, Всюди­су­щий, Все­могутній, Вседобрий, Всеблаженний, Всевіч­ний, і Боги наші служать Тобі, і ми, вну­ки Даж­божі, служимо Тобі, бо Ти — родиш Життя, ми раді творінням Твоїм, і живемо Тобі на славу".
І Віщий Чара сказав: "Діти мої, після молитви ви поцілували Землю — святу матір нашу, в якій лежать серця Предків наших, і очима вірними ви глянули на небо, де в сяєві немеркнучих зір, в Царстві Духа Предків наші пратати і прамами стріли добру душу нашого царя Святослава".
16. "Діти мої, наш світлий цар Святослав пе­рейшов з Дому Життя у Дім Вічности. Смерть — це час, коли людина залишає одіння тимчасове і бере одіння Вічности. Добро, яке створив цар Святослав для України (Руси) — це одіння Вічности. Одінням Вічности (служін­ням Вітчизні) кожний українець (русич) зобов'язаний обезсмертнювати себе.
Для внуків Дажбожих, які живуть для добра Вітчизни, смерть не страшна, бо Доб­рота безсмертна. Усі добротою самі себе обез­смертнюймо. Усі співаймо пісню про царя Свя­тослава — пісню співаймо створену з дії, з відданости, з вірности вірі батьків своїх".
17. "Заповіти батьків наших — Книга зако­нів життя нашого. У Заповітах читаємо: земля і овочі, які ростуть на ній, небо і сонце, які ласкають обличчя Вітчизни нашої, вітри, які гуляють на полях наших, ліси і ріки наші — усе, що оточує нас, творить вдачу душі нашої, на­снажує життям серце наше, поглиблює розум наш і чуття наші.
І з світу, який є Святинею Дажбожою, і з вдачі нашої самоутверджена наша віра в себе, наша вірність собі, наше вміння вчити себе, наша сила не коритися силам чужим, правдам чужим, волхвам чужим, ідолам чужим!
Питаєте мене — яку відповідь давати: від хати до хати ходять єреї-гречини, і мовою бол­гарською речуть, що "у греків віра прав­дива, а в киян — віра неправдива". Немає на світі такої людини, яка б сказала — люблю віру неправдиву. Усі на світі люди люблять віру правдиву".
18. "І всі на світі віри створені людьми. Віра — це шлях життя. І віра грецька створена греками. Коли греки приходять до нас і кажуть нам, що грецька віра краща, а віра українська (русичівська) — гірша, то це зна­чить, що вони нам у нашій хаті кажуть, що во­ни люди кращі, а ми люди гірші. Коли вони так кажуть значить самолюби. З самолюбства походять зло, ненависть, безглуздя.
Діти мої, усі ми родимося два рази: ро­димося тілесно і родимося духовно. Тілесно нас родять наші родичі, а духовно нас родить наша рідна віра. Той, хто духовно народ­же­ний рідною вірою, має життя цілісне, бо є згода між тілом і духом".
19. "Наша рідна віра — наша духовність, наше рідне тіло — наша посудина життя. Коли в нашому житті панує наша духовність — ми лю­ди повноцінні, цілісні, правильно народ­жені.
Наша духовність і наше тіло природньо на­роджені, і тому вони, як пісня, зладнені, і во­ни, як груди, які живляться повітрям, впи­сані у всесвіт України (Руси).
Чужі люди, які прибувають до нас з Арабії, Персії, Риму, Юдеї, Ливану, Вірменії, по на­ших лицях, по нашій шкірі пізнають дії сонця нашого, і по мові нашій пізнають мову при­роди України (Руси), і вони по вірі нашій оці­нюють розум наш, душу нашу, вдачу нашу".
20. "Корінь п'є соки землі найкращі. І па­гіння, пнучись до неба, живиться проміннями сонця найкращими. Ми живимося плодами землі і неба найкращими. Живімо, щоб най­краще постійно покращувати! Як це робити?
Щоб розум наш розумнішав, свідомо по­не­волюймо гнів, злість, лінивство: понево­люй­мо те, що ослаблює розум наш. Роз­гні­вана людина неспроможна глибоко мислити. Глибоке мислення нам потрібне, щоб ми могли постійно самі свою віру вдоско­налю­вати. Віра — це древо, яке росте, розвивається, поглиблює коріння, пускає нові парості.
Віру свою покращуючи, ми самі себе по­кращуємо, самі своє життя краще впорядко­вуємо. Є тепер між нашими волхвами нове божественне звіщення — їхніми устами гово­рить Бог. Волхви кажуть: прийде Пророк! І Він утвердить Віру в Єдиного Бога. Бог — це Світло, Любов, Розум, Правда. Не треба Бога уособлювати в ідолові — в іконі, даючи образ (ідолозування). Бога, який нам дає життя, ніхто не бачив, та ми віримо, що є на світі Триєдиність — є Сила (Дух), з якої народжені божества, ім'я їм — Він і Вона. З Сили (Духа) — з проміння Дателя Буття походять Чоловічий рід і Жіночий рід. Два роди залюблені в себе тому, що вони народжені Любов'ю — з любови походить любов, Датель Буття — це Любов".
21. "Є між волхвами звіщення: в Україні (Русі) станеться зачаття правильного шляху Людства. Український шлях милий для всіх людей на землі — український шлях дає мож­ність кожному народові мати свою віру. Ніякий народ ніякому народові не повинен свою віру накидати. Віра — це воля! Хто проти волі, той проти Бога!
Рим і Константинополь бояться, щоб народи, які вони при допомозі віри Христової тримають у неволі, не пробудилися вільними мислями віри України (Руси). Рим і Констан­тинополь говорять зневажливі байки про нас, вони стараються нашу віру заплямити, при­низити, о паґанці вони — нечестиві ідолопо­клон­ники Саваотові! Вони волю звуть бєсом!
Ми, внуки Дажбожі, ми і тільки ми є учи­телями життя свого! Ми не дозволимо, щоб чужі учителі наш розум на чужі шляхи спря­мовували, роблячи нас блудними синами-по­клонниками ідола Саваота. Опікуймося самі собою, рідна віра — воля життя нашого, рідна віра — найкоротша дорога до Бога. У рідній вірі немає чужих посередників. Слава Даж­богові!"
22. Ніч. Поділ. Єреї Агапій, Григорій і Ар­хан­доніс сидять у киріконі Іллії. За вікном виє вітер, іде дощ. Чому єреї не сплять? Вони посхилялися над світильником, як древні маґи — потаємні алхіміки, і читають "Біблію": "По­руйнуйте жертовники їхні, і порозбивайте стов­­пи їхні, і вогнем повипалюйте гаї їхні, і порубайте тесані постаті богів їхніх, та й імена їхні знівечіте з місць їхніх" (5 кн. Мойсея, гл. 12, 3).
І сказав єрей Архандоніс: "Господь Саваот учить, як ми маємо чинити. Щоб покорити чужинців, треба поруйну­вати їхні рідні свя­тощі, перед якими вони благовістують. І їхні жертовники, біля яких вони моляться, треба поруйнувати, щоб між ними постало розгуб­лення, зневірення, збай­ду­жіння, і головне — щоб у них пропала віра в себе і пошана до себе. У їхніх гаях є могили предків їхніх, біля яких вони клятви скла­дають, і які їм дають заохочення боронити незалежність свою, і тому треба "вогнем повипалювати гаї їхні". У них є постаті богів, біля яких вони самі себе молитовно єднають, самі себе гордістю під­ба­дьорюють, бо ж тво­риво називається — предок, божество, батько — опікун роду. Головне, що плем'я має щось таке, що всіх до святої справи цілеспрямовує, наснажує, кличе на подвиги. Ось цю стиму­люючу силу, оці "тесані постаті богів", оці "гаї", "оці імена", "святі жертов­ники" — поруй­нуйте, "повипалюйте вогнем"!
23. І сказав єрей Агапій: "Щоб покорити народ, треба на його очах заплямити його святощі. Пізнаваймо, що для України (Руси) святе і заплямлюймо його, творімо віру, що Україна (Русь) віри не має — є тільки бєсов­ство, кумири, ідоли, смрад, варварство, зви­род­ніле мислення, є все те, що треба спалити і на його руїнах поставити хрест грецької віри православної. І біля хреста поставити Україну (Русь). Поставити Україну (Русь) на коліна перед іконою Саваота, єдиносущого Опікуна священної Візантійської імперії!"
І сказав єрей Григорій: "Цар Ярополк вже увірував, його душа перебуває під опікою Ісуса Христа, і його думання вже спрямоване на шлях віри грецької. І ми тішимося, що він самітній, і готуємо для нього благочестиву дівицю з роду грецького.
Є в нас, браття во Христі, клопоти великі: у Константинополі немає хліба, єреям загро­жує голод, на скелястих горбах, спалених сон­цем, браття во Христі не проживуть. Ми бу­демо обласкані Христом, коли для голодую­чих братів-монахів відчинимо врата града Кия".
24. Ранок. На возах, на конях і пішки прямують кияни на ниви зелені. Сива баба Володимира (мати атімана-воєводи Дантура) їде на першому возі. І голосно каже внукам:
"Уже починає на світ благословитись. А коли сонце вийде із-за нив, всі станемо на коліна і скажемо: "Слава Богові нашому!" А коли ниви будуть осяяні Сонцем і пташки заспівають, заспіваємо й ми: "Зароди, Боже"".
І діти, і старі люди, і молодь — всі стали на коліна — на нивах Сонце тепле золото сіє, хвилюються посіви. Волхв Божедар говорить голосом спокійним, глибоким і врочистим: "Милосердний Дажбоже, правдиве Сонце Твоє, зорі красні, місяцю ясний, вітре буйний, дощу рясний, погода красна, діди-тати наші, баби-матері наші, стрічаємо ми вас, вітаємо вас з літом, з щастям! Ми внуки Дажбожі радуємося: на цих нивах ходили далекі і близькі предки наші, тут вони гомоніли, і про нас, нащадків, леліли, і ми тепло праці їхньої чуємо, їх життям славимо!"
25. Діти підняли до восходячого Сонця віночки і заспівали: "Вийди, виглянь сонечко, усміхнися. Наше зело-житечко, колосися! Ви­глянь-вийди сонечко, усміхнися, наливайся жи­течко — колосися, наливайся житечко-колосися!"
Задушевна розмова з Сонцем, з нивами — свідоме, несвідоме і підсвідоме поєднання з могутніми силами світу: прагнення жити ритмікою природи формують велич красивої вдачі людської.
Після молитви усі сіли при дорозі: п'ють вар і діляться калачем. Волхв Божедар на ниві поставив обжинковий (торішній) сніп, і з мо­лоддю заспівав: "Зароди, Боже, гори й до­ли­ни, гори й долини, наші царини: наша царина преч поорана, сріблом-золотом преч засіяна!"
І вийняв волхв Божедар дванадцять колос­ків з обжинкового снопа — зерно з них вим'яв. І став на Схід — кинув три зернини, і став на Захід — кинув три зернини, і став на Північ -кинув три зернини, і став на Південь — кинув три зернини. Щоб такі, як дванадцять повних колосків, та були повні дванадцять місяців достатками та й на всіх чотирьох світах безмежної України (Руси).
26. Чому колоски взяті з обжинкового снопа? Бо з віку в вік, з роду в рід обжинковий сніп, який означає безперервність роду, зер­ном поєднує тяглість — цілісну зрідненість древ­ніх і сучасних поколінь. Є в цій (по-сучасному кажучи) чарівній символіці віра в невмирущість роду — віра, що "косацькому роду нема переводу".
У шляхетних людей розвинене прагнення помагати природнім силам світу творити добро. Не тільки користуватися добром, а й бути його співтворцем.
По моріжковій стежці, яка проходить між нивою і дібровою, іде багатий рід Нараль­ни­ка. Наральники (більше, як двісті людей) ви­йшли з селища Наральники, старий Нараль­ник (столітній дід) іде попереду роду свого, тримаючи в правій руці кий, біля нього сини, зяті. Весь Наральниковий рід співає: "Зароди, Боже, гори й долини, гори й долини, наші царини..."
Наральник, як цар булаву, підняв кия — всі стали, обличчям повернулися до зеленої ниви. Рід (діти й дорослі) чують слова прадіда свого: "Роде мій, держися землі, земля тримає тебе. Земля свята, земля Дажбожа, Земля — мати наша, Земля дарує нам плоди живі, з живих плодів Землі життя утверджене. Коли Земля дає життя, вона жива, все живе бачить і чує. Між нами і Землею нашою спорідненість є: коли б Земля наша була інакша, то й ми б не були такими, якими ми є. І тому той, хто Землю зраджує, зраджує сам себе — рід свій. Клянемося перед Тобою, свята Земле наша, що рід наш нікому в світі не дозволить зневажати Тебе. Цілуємо Тебе, святая!
Ниви оглядаючи, ми оглядаємо труд наш. Радіємо, що з труду нашого хліб росте для нас, щоб сила була в жилах наших, щоб рід наш могутнів, і ніким не був переможений! Слава Тобі, Дажбоже наш!"
27. 976 рік. Купець Рам'я, прибувши з Кон­стантинополя, не пішов до царя Ярополка — говорити царю про греків у присутності гре­ків, кияни не хочуть. Віщий Радогост у своєму домі стрів купця Рам'ю. Купець Рам'я сказав: "Імператор Іоан Цимисхій на чотири роки довше жив за царя Святослава. Цимисхій погиб у тяжких муках. Отрута, яку йому дав Базилій (проедор — перший міністр Візантії) в порозумінні з відомою Феофанією, діяла на жовч — імператор був жовтий, як віск.
Тепер на престолі Візантії сидять два сини Феофанії — Базилій і Константин. Вони є си­нами імператора Романа, що також був от­руєний Феофанією. Патріярх Антоній сказав у святій Софії, що Візантія гине, їй в очі зази­рає мара голоду".
28. 977 рік. У грудні місяці цар Ярополк вирушив у ліс на лови. І в дорозі несподівано занедужав, і повернувся до Києва. Юнак Лют (син атімана Свади) з наказу царя Ярополка (чи може через помилку) під час ловів ввійшов у ліси Деревлянії.
Олегові мисливці, які в лісі стрінулися з мисливцями юного воєводи Люти, розгніва­лися, що полювання проходить на їхній землі. Лют був убитий. Атіман — воєвода Свада, по­чувши про смерть сина, сказав: "Царю Яро­полче, сам бачиш — зло діється. Олег хоче наші ліси до своїх володінь приєднати. Убив сина мого, він повинен бути покараний".
Деревлянія знає: царевич Олег — людина спокійної вдачі. Він щороку справно посилає дань до Києва: хоче жити в згоді з братами Володимиром і Ярополком.
29. Ярополк шле військо до деревлянсь­кого граду Вручая. Олег, почувши, що йде вій­сько Ярополка, озброївся. Під час брані скуп­чилося на мосту багато людей; між ними був на коні царевич Олег. Міст завалився: люди, падаючи у глибокий рів, гинули; вони були придушені дерев'яними колодами і кіньми.
Ярополк між мертвими тілами розшукав тіло свого брата Олега. І заплакав над ним, і сказав: "Дивися, брате, ти сам цього хотів". Царевич Олег загинув, маючи вісімнадцять років.
Кияни знають: на мечі царя Ярополка за­холонула кров його брата Олега. Волхви ка­жуть: "Ярополк — християнин, вірить у Хри­ста, який каже: "Не вбий", пощо ж убив брата свого, пішовши на нього війною? Поднесь в Ук­раїні не було чути, щоб два брати-царі самі себе мечами умертвляли. Лісу в нас багато, землі багато, скотини у нас сила-силенна, хлі­ба вдосталь — чому брат убиває брата?"
30. 979 рік. "Царю Ярополкові минає двад­цять літ, — сказав єрей Архандоніс: він три мі­сяці був у Константинополі, бачився з Фео­фа­нією, з її синами (імператорами Базилієм і Константином). І тепер на Подолі в киріконі Іллії з братами-монахами ділиться радістю: Константинополь виявив наміри Риму. Ні, не латинянка, а гречанка стане царицею України (Руси).
До Києва (без розголосу) прибула красна дівиця Юліяна — родичка Феофанії. Юліяну завели до Царського Двірця єреї Архандоніс, Агапій, Григорій. І вони їй сказали, як і про що вона має говорити з царем Ярополком. Цар Ярополк смаглявий, як і його мати-ма­дярка Ілдико (Преслава). І стрункий, гарний, легковірний — без упереджень щовечора стає на коліна перед ідолом Саваотом, б'є доземні поклони.
31. І сказала Юліяна: "Царю Ярополче, ти не справжній цар. У Константинополі брати Базилій і Константин — царі, та справжнім царем є Базилій тому, що він старший. Непо­коюся я, Володимир — старший син Святос­лава".
У Києві тривога — затемнилося сонце, зоряним дощем іскриться небо. "Що це значить?" — питали кияни самі себе. Волхви (вони користуються пошаною і довір'ям) говорили, що у древні часи на короткий час гаснув день. І той, хто дивився на страждаюче сонце, сліпнув. Коли вдень на небі появ­ля­ються зорі, або земля тоне у сутінках, треба сидіти в хаті.
Греки-єреї говорили, що Христос дає пересторогу: коли кияни не навернуться на правдиву грецьку віру, то небо стане каменем, зорі впадуть на землю, сонце погасне, крилаті люті змії вповзуть до хат і пожеруть людей. І так вже й було в Єгипті. Саваот карав єгиптян болячками, видушував їхню скотину, насилав сарану на їхні поля, тільки юдеїв обласкав Саваот, бо дуже любив їхніх прародителів (Авраама і Сару).
32. Цар Ярополк побачив, що його жена (грекиня Юліяна) познімала з стін мечі царів Олега, Ігоря, Святослава і замість мечів повісила ікони патріярха Антонія, Варвари, Николая, імператора Константина.
У Царському Двірцеві чути голосні гре­цькі розмови. Пахне ладаном, смаженою гав'я­диною, сиром і вином. Косак Крикуша обгорнув старою шкірою мечі царів Олега, Ігоря, Святослава. І сказав: "Пощо нести їх на голуб'ятник, піду й віддам волхвам. Вони рцуть, що мечі, якими славилася Україна (Русь), святі, і той, хто осквернює їх, бере гріх на душу свою".
33. Єреї Агапій, Архандоніс і Григорій, бачучи, що цар Ярополк погодився, щоб мечі його дідів і отців були винесені з Царського Двірця, тішилися. Радувалися — в Царському Двірцеві України (Руси) — правдива віра утверджується — дух града Кия візантійському Саваотові підкоряється.
Єрей Григорій сказав: "Благословення Хри­стове освітлює душу твою, царю Яропол­че, десниця патріярха Николая хоронить престол твій. Ти цар з ласки Христової. Для християн будь отцем, а для нехристиян — будь деспотом, нехристияни бєсовські душі ма­ють".
"Чую, маючи підтримку воєводів Блуда і Вовчого Хвоста, ви, єреї, "добру" пораду да­єте юному цареві України (Руси), — сказав Ві­щий Радогост, тихо й несподівано появив­шись у Царському Двірцеві. — Спасибі, царе Ярополче за мечі, ми їх будемо берегти у Священному Гаю. А вам, єреї, або, як в нас у Києві кажуть, жерці, скажу мовою грецькою: "Ваш мудрець Аристотель учив Олександра Македонського, щоб він для греків був мило­сердним вождем, а для чужинців — жорстоким деспотом — бачите, я також ознайомлений з писанням Плутарха. Ви науку ідолопоклон­ного Аристотеля поєднали з наукою Христо­вою?""
34. "І Олександр був жорстоким деспотом. Це ж він біля града Тир на хрестах розп'яв дві тисячі полонених. Уявіть нестерпні болі — полонені живцем до дерева прицвяховані: поступово стікає кров з серця, гасне сонце в очах. Греки-воїни Олександрові байдужі до страждання умираючих, перемога п'янить розум.
Олександр узяв біля граду Гази в полон царевича Бетіса, зв'язав нещасного. І греки прив'язали Бетіса коневі до хвоста, і волокли його по вулицях Гази, били патиками по ра­нах, плювали йому в обличчя, зганяли пер­сіян, щоб вони дивилися на свого царевича Бетіса.
У вас, гречинів, є звичай: вторгнувшись на чужу землю, заплямовувати святощі покоре­ного народу, прив'язувати їх коневі до хвоста. Вторгнувшись в Юдею, ви осквернили свя­тощі народу юдейського, почали юдеїв бити бичами — заставляли поклонятися ідолам Гре­ції триста літ перед Христом!"
35. "Ні, ні, єреї Саваотові, творці віри гре­цько-ортодоксної, я не кажу, що ви жорстокі тільки з покореними чужинцями. Ви є дес­потами й по відношенню до себе. Знаєте, ваш славний вождь Кінадон організував повстан­ня, щоб повалити уряд. І яке милосердя — атенський уряд не карає заполоненого вождя Кінадона, а з почестями посилає його на почесне завдання.
І тоді, коли вождь Кінадон їхав по без­людній дорозі, ті ж греки, які його (Кінадона) послали на почесне завдання, вискочили з за­сідки, вбили його ножами і вкинули у шкі­ряний міх. На світі багато убивств, зроблених гарячим жорстоким серцем, та тут я вам, єреї, оповів про убивства, чинені артистами деспо­тизму. І жертвою цього артистичного деспо­тизму став і твій тато, царю Ярополче. Я ще і ще раз складаю низький поклін за святі мечі".
36. До Києва прибули два розвідники — та­ємні посли царевича Володимира з Новго­роду, Вони стрілися з воєводою Блудом і передали йому від царевича Володимира такі слова: "Будь моїм другом. Коли уб'ю брата мого Ярополка, то буду шанувати тебе як бать­ка". І Блуд відповів послам: "Буду з то­бою в любові й дружбі".
Воєвода Блуд зрадив царя Ярополка не тому, що любив Володимира, а тому, що бачив — кияни не люблять царя Ярополка: цар Ярополк зневажливо ставиться до віри батька свого, не буває у Священному Гаю, обминає волхвів, байдуже ставиться до віковічних законів і звичаїв України (Руси).
37. Цар Ярополк, так як і його діди і бать­ки, звичаєм зобов'язаний одну десяту царсь­кого доходу давати на бездітних старих лю­дей, на калік, сліпців, сиріт. І — одну соту цар­ського доходу — на волхвів, які благочинно лікують людей, помагають людям порадами, охороняють Священний Гай, підтримують вогонь у Святині, доглядають Могили Пред­ків, учать юнаків куриличного письма. (На вогні розігрітими вістрями волхви на берес­тових дощечках викурювали (випалювали) молитви, заповіти, увіковічнювали науку Пред­ків. І письмена куриличним способом писані звалися курилицею, а ті письмена які були писані різами (карбами) звалися різани­цею).
38. Воєвода Блуд просить у царя Ярополка нового дарунку — хоче мати ліси Деревлянії. І починає здобувати між киянами прихиль­ність, кажучи, що цар Ярополк любить полю­вання, жену Юліяну і любить єреїв-жерців ідола Саваота, і байдуже ставиться до людей града Кия.
(Бачимо знівечену душу юного царя Укра­їни (Руси). Злії люди навчили його зневажливо ставитися до віри батьківської, вселили в його душу любов до грецької віри. І тепер, бачачи, що він не люблений киянами, хочуть убити його. Воєвода Блуд — християнин, хоче вбити царя Ярополка-християнина, щоб забезпе­чи­ти за собою право далі бути київським воєводою).
Воєвода Блуд, не отримавши лісів Дерев­лянії, каже: "Царю Ярополче, кияни вже по­слали послів до Володимира, і сказали йому: "Приходь до Києва, тобі передаємо Яропол­ка"". Справді, кияни послів до Володимира не посилали: та ця видумка перелякала Яропол­ка — він відчув, що єреї Христові з ним, а рідні люди бачать в ньому віровідступника.
39. Володимир з жорстоким варязьким вій­ськом прийшов з Варягії до Новгорода. І ви­гнав з Новгорода Ярополкових намісників. Намісники Ярополкові, прибувши до Києва, повідомили, що варяги стали володарями Новгорода, їм дає Володимир багаті дари, беручи дань з новгородців.
Вторгнувшись в град Полоцьк, Володи­мир убив князя Рогволода і двох його синів. Непокірна Рогніда сказала: "Не роззую сина рабині і не піду за нього". Тарас Шевченко присвятив вірш нещасній Рогніді. "Прийшли, і город обступили кругом, і город запалили. Владимир князь перед народом убив старого Рогволода, потя народ, княжну поя, отиде в волості своя, отиде з шумом. І растлі ю, тую Рогніду молодую, і прожене ю, і княжна блукає по світу одна, нічого з ворогом не вдіє, так отакії то святії..."
40. Цар Ярополк, дізнавшись, що іде Во­лодимир до Києва, тікає в град Родня. (Град Родня знаходиться на березі Дніпра, недалеко від Канева). Володимир увійшовши до Києва, послав варягів, щоб вони оточили Родню.
...Ідуть тижні. В оточеному граді Родня голод, безводдя, хвороби. Ні цар Ярополк, ні йому віддані воїни не хочуть здаватися: їм відома варязька жорстокість. І воєвода Блуд каже: "Царю Ярополче, твоя глупа впертість шкодить тобі і несе лихо всім нам. Бачиш, яке сильне військо варязьке у брата Володимира, нам їх не перемогти. Послухай послів і заключи мир з братом Володимиром".
У царя Ярополка був вірний слуга Ва­рянка, який сказав: "Царю Ярополче, не йди до брата Володимира. Він здичів, у Варягії перебуваючи. Уб'є тебе". Та поради воєводи Блуда були переконливіші, і цар Ярополк ска­зав: "Піди, воєводе Блуде, до Володимира, і скажи йому, що я мирюся. Що брат Воло­димир дасть мені, те й візьму без докорів".
41. І прибув воєвода Блуд до Києва, і сказав: "Мій царю Володимире, здійснилася мрія твоя, приведу до тебе Ярополка". Воє­вода Блуд був здивований: стоять на колінах єреї Архандоніс, Григорій, Агати — моляться: "усяка влада від Бога".
Цар Ярополк щиро вірив своєму опіку­нові-христовірові Блудові, і прибув до Києва, лиха не передбачаючи. І на очах Блуда два варяги мечами убили царя Ярополка. І Блуд покликав єреїв, щоб вони упокоєного раба Саваотового відправили в лоно Авраама: був цар Ярополк похований біля могили своєї бабуні Ольги.
42. 980 рік. Двадцятитрьохлітній Володи­мир — єдиний цар України (Руси). На вулицях Києва юрбами ходять варяги — поводяться, як завойовники, їм здається, що Київ їхній. Жодних обов'язків не маючи, вони обпива­ються медами і шукають дівиць. Киянки тікають від чужинців — на вулицях бійки між косаками і варягами.
Єрей Архандоніс сказав: "Царю Володи­мире, ти вигнав з Царського Двірця єрея Григорія і єрея Агапія, не полюбив їх. Варяга Іоана і сина його ти вбив, бо вони, будучи хрис­тиянами, в часи царя Ярополка знева­жали віру київську. Коли монах Стефаніус сказав, що українці (русичі) пожертвували для ідолів двох християн, ти й Стефаніуса убив, сказавши: "Не забороняю Христові в Києві бути, але й не дозволю Христові Богів Ук­раїни (Руси) зневажати!" Не виганяй мене, не буду тобі говорити про Христа, даватиму тобі поради такі, які давав Мардохей цареві Пер­сії. Пощо мають варяги чіпати гордих дівиць київських? Бійки щовечора відбуваються. Догоди киянам і догоди варягам, будь мудрим царем Соломоном, якого любив Саваот. У "Святому Письмі" пишеться, що Соломон "мав сімсот справжніх жінок і три сотні налож­ниць"".
43. Кияни знають — прибула з Полоцька княжна Рогніда, жена царя Володимира. Гре­киня Юліяна (дружина вбитого царя Яро­пол­ка) розділяє постіль з царем Володимиром.
Їй хочеться, щоб її син був проголошений сином царя Володимира. Юліяні сказали, що її син (син царя Ярополка) лишається в Києві. Вона, бачучи, що Рогніда стала царицею, пої­хала до Херсонесу. Гнівається, що її прохання незадоволене — не грецьке ім'я Нікіфор дане її синові. Він ростиме з варварським ім'ям Святополк. ("Варварське" значить "чуже").
Варяги, побачивши, що цар Володимир у Священному Гаю стрічається з волхвами, втихомирилися — волхви, кияни, цар Воло­ди­мир — об'єднані: з цією силою боротися тяжко. Маючи на увазі пораду єрея Архандоніса, цар Володимир поставив новий град Берестове, у якому тепер живе 200 дівиць, куплених у Греції: усі вони християнки. У Вишгороді — 300 дівиць, у Білгороді — 300 дівиць, у Родні — 300 дівиць. Дівиці — чужинки (грекині, болгарки, німкені), їх відвідують варязькі воєначаль­ники і воїни.
44. Варязькі воєначальники помогли царе­ві Володимирові вирішити клопітну "варязьку справу": частина варягів лишилася в Києві, а частина, отримавши платню, пішла на пів­день. Варягам стало відомо, що імператор Візантії Базилій хоче їх прийняти до складу своєї охорони.
Цар Володимир стрінувся з київськими умільцями, передав їм срібні й золоті гривені, щоб вони обновили образи Богів України (Руси). Волхви вважали, що Дажбог — безосо­бовий Бог. Його образ — Сонце, а Його цар­ство — Світ, а Його Святиня — Україна (Русь), а українці (русичі) — внуки Дажбожі. Внуки Дажбожі живуть у Дажбожій Святині. І київ­сь­кі умільці не малювали на дошці і не тво­рили з золота, срібла чи дерева образ Даж­бога: уособлювалися тільки сили Дажбожі.
45. Сьогодні історики, збагатившись дока­зами, відкинули ось таке фальшиве писання монахів: "Земля наша велика і багата, а наряда (правління, порядку, повеління) в ній немає, прийдіте і пануйте над нами".
І скандинавці (нормани-варяги), почувши таке поклінне благання, прийшли в Україну (Русь) та й стали панувати над українцями (русичами): і рабам (українцям-русичам), і прибулим панам (норманам) стало жити "ве­се­ло вольготно на Русі". Монахами-хрис­ти­янами була ця байка написана, щоб киянам навіяти думку, що вони є "сини Яфетові, сми­ренні хлібороби", і тому "от Саваота" їм призначено "наряди" отримувати від панів-чужинців, "акі є синами Хама", а віру отриму­вати від єреїв-греків, "акі є синами Сема".
46. Ще лишається відкинути ось таке фаль­шиве писання монахів: "І нача княжіті Воло­димер в Києві.., постави кумири... вне двора теремного..., і жряху ім, наричюще я боги.., і жряху бєсом, і оскверняху землю требами своїми. І осквернися кровмі земля Руська" (ПСРЛ, 1, 122-23). Слова ці написані сто літ після хрещення України (Руси) — в цей час греки-єреї проголосили Богів України (Руси) "бєсами", і киянам було заборонено згадувати імена київських Богів. Охрещений киянин, який вимовляв слово "Дажбог", був у церкві Христовій проголошений грішником. І мит­ро­полит Іларіон (Огієнко) пише, що "з при­йняттям християнства дохристиянські боги були зараховані до бісів", і "так завжди твердить Первісний літопис" ("Дохрис­тиян­ські вірування Українського Народу", стор. 139).
Греки-єреї вважали, що в постатях Богів України (Руси) втілені предки (кімери): греки звали давніх українців (русичів) кімерами (кімерійцями). Кімерійці (скити) ставили постаті своїх предків (кімерів); ці кам'яні статуї звуться тепер "скитськими бабами". Слово "кумир" навмисне створене з слова "кі­мер", "ґомер".
47. Слово "терем" (грецьке) значить "дві­рець" в часи царя Володимира киянам було невідоме. Литовці кажуть "бейсу" в значенні "потворність", "бридкість", "чортівство"; ва­ря­ги в Києві литовське слово "бєйсу" вимов­ляли як "бєс". Слово "жряху" кияни вживали в значенні "хвалити", "благодарити". (Слово "жрець" значить "жертовний", "сповнений са­мо­пожертви"). "Жряху ім" значить "благо­да­рити їм", "жряху бєсом" значить "благодарити по-чортячому, по-бридкому". Слово "треби" зна­чить "священнослужіння", і звідси похо­дить і слово "Требник" (книжка богослужінь). "Оскверняху землю требами" значить "осквер­нюючи землю священнослужіннями".
"Оскверняху кров'ю земля Руська" — іде мо­ва про криваве жертвоприношення.
Ми, українці-русичі, були б людьми низь­кої душі, коли б щиро поставилися до фаль­шивих писань монаха-християнина, який зве Богів України (Руси) "бєсами", а обряд свя­щен­нослужіння зве "бєсовством". Цар Воло­димир, здійснюючи священнослужіння, щиро благоговів, щиро вірив у святість обряду батьків своїх, і "бєсом"-монахом є той, хто зневажає щире священнослужіння: велико­душ­не воно чи ні — справа умовна, відносна.
48. У "Біблії" читаємо: "І покликав Гос­подь Мойсея й рече: промов до синів Ізра­е­левих і заповідай їм... І заколеш ти бичка перед Господом, і принесуть сини Аронові, священики, кров, і покроплять кров'ю жер­тов­ника з усіх боків. І покладуть сини Аронові, священики, голову й жир на дровах, над вогнем, що на жертовнику. Тельбухи ж і ноги пополоще в воді, і пустить священик се все димом: се всепалення, жертва, любі Господові пахощі. І принесе священик до жертовника, і зверне голову їй, та й пустить із димом на жертовнику, а кров її нехай вицідить по стіні жертовника. І вмочить священик пучку свою в кров і бризне сім раз перед Господом. І по­ложить священик крови... перед Господом... це жертва, пахощі любі Господові" (4 кн. Мойсея, гл. 1-4).
І читаємо ми у "Біблії", як Галаадій Ефтай (улюбленець Бога Саваота — Отця Христо­вого) свою доньку заколов — приніс у жертву Саваотові (Кн. Суддів, гл. 11). І читаємо ми, що греки й сьогодні гордяться, що їхній цар Аґамемнон під час війни з троянцями свою доньку Іфіґінію приніс у жертву Богам Греції (Еврипід, "Іфіґінія"), про криваві жертовники оповідаю в "Дай мені ще два місяці пожити".
Справді, жахливе криваве жертвоприно­шення! Ісус сам себе приніс в жертву Богові Саваотові, і сказав приятелям своїм: "Їжте, се єсть тіло моє".
49. У "Влес-книзі" (дохристиянському лі­то­писі України-Руси) читаємо: "Боги Русі не беруть жертви людські ані животини, єдине плоди, овочі, квіти і зерна, молоко і сур'ю питну на травах настояну, і мед, ніколи живу птицю ані рибу. І це варяги богам дають жертву іншу і страшну чоловічну. А ми того не маємо діяти, бо єсми Дажбогові внуки і не ходимо стопами чужими". "Коли греки при­писують нам чоловічеські жертви — це лож, немає цього у нас і в обичаях" ("Влес-Книга") Що єреї-греки приписали (при допомозі монахів) нам, українцям-русичам, ми знаємо. Знаємо: так, як вчора монахи-християни зне­важали світлі обряди України (Руси), так і большевики-комісари зневажали визвольні змагання України (Руси).
50. 981 рік. Цар Володимир вигнав поляків з градів Червень, Белз, Перемишль, і сказав їм, щоб вони шанували межі України (Руси). Вернувшись до Києва, він пішов до Священ­но­го Гаю. Його воїни з нареченими своїми по­кла­ли квіти біля статуї-образу Бога Пар'я­ни: образ був створений з золота і срібла, і був для киян милий тому, що виглядав так, як виглядає до­стой­ний воїн України (Руси). (Чо­му монахи-християни неправильно передава­ли імена Бо­гів України (Руси)? Дізнаємося після 988 року).
Віщий Чара, отримавши від царя Воло­димира дари, спорудив могутню дубову стіну у Священному Гаю: і покрив її дошками так, що вона зі всіх сторін була охоронена від вітру і дощу. І на стовпі прибив дошку, на якій ви­карбував слова: "Спинися! Тут стоять святощі України (Руси), з чистою душею поклонися".
Чи в Києві були храми-святині? Митро­полит Іларіон (Огієнко) пише, що "в Києві були дохристиянські храми" і в них "бували священні військові предмети: прапори, щити, списи".
51. Як виглядали храми-святилища до­хрис­ти­янської України (Руси)? Хто нам про це вісточку подасть? Чому ми так тяжко чужою вірою скривджені, що не знаємо правди про себе? Єреї візантійського ідола Саваота з віровідступниками зрівняли з землею святині України (Руси): поробили нас сиротами на землі рідній.
Арабський письменник Ал Масуді, який особисто оглядав святині України (Руси), у книзі "Золоті Луги" написав: "Святиня була побудована з червоного коралу та з зеленого смарагду. Посередині Святині був великий купол (баня). У Святині стояв образ Бога, руки, ноги і голова Його були створені з до­рогоцінного каменя чотирьох родів: із зеле­ного хризолиту, червоного яхонту, жовтого сердолику та білого кришталю, а голова Його була з червоного золота. Біля Бога стояв образ білявої дівчини, що приносить йому жертву — квіти. Ця Святиня була призначена яко­мусь мудрецеві, що був у них за давнього часу".
52. О, мусульманине Ал Масуді, не мона­хи-християни, а ти, спостережливий і безупе­реджений арабе, вірний сповіднику науки великого пророка Могамета, описав вигляд святині Дажбожої України (Руси). І читаю я твої писання з такою святістю, як ти читаєш "Коран". Ти бо зберіг у древніх анналах араб­ського світу вісточку про святиню Предків моїх.
Я б зронив сльозу з радости, коли б сьо­годні стояла у Київському Священному Гаю, як свідок великої і древньої культури України (Руси), Святиня, споруджена з червоного коралу та зеленого смарагду. Оглядаючи об­раз Бога України (Руси), я б пізнавав розвиток уяви київських скульпторів, їхнє відчування краси, їхню самобутню творчість, і думав би -тут молився мій цар Святослав, тут з бла­гоговінням клали квіти духмяного степу чарівні киянки.
53. Я був у Атенах, уважно оглядав святині дохристиянської Греції (Геллади). Оглядав статуї богів грецьких, і бачив я, що греки (аристократія атенська) гордяться не єван­гель­ськими святощами жидівськими, а свято­щами рідних предків своїх. І кажуть вони мені, що ось ці їхні дохристиянські святині й божества звеличують їх; навіюють їхній душі почуття гордости.
Чому, чому ж мене так тяжко покарано "розп'ятієм грецької ортодоксії"!? Чому ж у мене відібране право гордитися творіннями Предків моїх, о бєси-бєси візантійського ідола Саваота, ви вбили в душі моїй радість, нена­виджу я вас! Ви поруйнували, попалили, бєсовством назвали святі ідеали духовної незалежности України (Руси)!
54. У Священному Гаю біля Святині стріли царя Володимира Віщий Радогост і Віщий Чара. І Віщий Чара сказав: "Царю, земля наша — Єдиний Храм Дажбожий, і всі ми внуки Дажбожі у цьому Храмі живемо.
І тому наші Предки не ставили руко­твор­них храмів. І не ставили рукотворних зо­бражень. Вони молилися у домах, у гаях, біля криниць і поклонялися не деревам, криницям, домам, а Дажбогові.
Та тепер у нас є Святині з дубового древа споруджені. У них є наші знамена, є заповіти отців наших, є договори. О, царю, споруди у граді Кия могутню Святиню з вічного ка­ме­ню, весь Київ вийде святе діло робити, при­будуть люди з Чернігова, Любеча, з градів близьких і далеких прибудуть мудрі умільці".
55. І сказав віщий Радогост: "І відішли до­дому чужих дівиць, яких ти тримаєш у Виш­городі, Білгороді, Родні, Берестові. І ти, і вої­ни твої до чужих дівиць хіть маєте. І діється така розпуста, якої ще не було на землі нашій. Між тими дівами немає наших дів, та воїни наші з чужими дівами вдачу свою псують, і скверне проявляють залицання до дів київ­ських". І сказав цар Володимир: "Є така віра, яка дає право цареві мати дівиць. І такий цар у письмі християнському вважається мудрим Соломоном, улюбленцем Саваота. Волхви віри грецько-правовірної кажуть мені, що цар — Наставленик Неба й Землі, волхви не мають права обмежувати волі царської".
56. 982 рік. Зла вість прийшла з В'ятичії: в'ятичі не хочуть бути руськіми. Вони кажуть: "Не хочемо давати данини Україні (Русі), пі­демо до Югри, з чудями житимемо. Не хоче­мо, щоб Київ звав нас, в'ятичів, руськіми. Бу­ли ми хозарськіми, були ми руськіми, тепер ми — вільні в'ятичі!"
Цар Володимир присмирив в'ятичів. Ті в'ятські селища, в яких жив намісник царя ук­раїнець (русин), вважалися руськіми: і від цього часу й устійнився на в'ятських землях вислів "Ми руськіє, бо прибулий з Києва ук­раїнець (русич) нам "наряди" дає".
Зима. Віщий Радогост з сином Божедаром приніс в дім сіна запашного. Віста на покуті поклала сіно і застелила рушником: на руш­никові взори вогнистого кольору нагадують блискавицю. Вогнисті взори обрамлені чор­ни­ми лініями. Вогонь-світло, чорні лінії — темінь.
57. У бідній півземлянці хлібороба і в бага­тому домі вогнищанина (атімана) — один об­ряд: спільний предківський звичай. Дослідник Фе­дір Вовк у "Студіях з Української етно­графії і антропології" (виданій у Празі в 1927 році) на сторінці 183 пише, що "відварені в воді зерна пшениці або ячменю з медом, та зварені у воді сушені овочі нагадують ще неолітичну добу".
"Неоліт" (новий кам'яний вік) був в Ук­раїні (Русі) шість тисяч літ тому — в епоху буй­ного розвитку чарівної староукраїнської (Трипільської) культури. І в ці часи українці (русичі) мали Святу Вечерю: вони казали не "свята", а "света", що значить "світла". Світла вечеря в честь світла — в честь Різдва Світла. Шість тисяч літ — з роду в рід вічна й загад­кова, могутня і великодушна Оріяна (Україна-Русь) щороку здійснює свої ведійські обряди.
58. І поклала мати Віста біля снопа калач — калач має дванадцять ріжків: ріжки ознаме­но­вують дванадцять братів — Березень, Квітень, Травень, Червень, Липень, Серпень, Вересень, Жовтень, Листопад, Грудень, Січень, Лютень.
У печі тихо горять дрова. Світильник на покуті освітлює дванадцять страв: варена пшениця, вар, борщ з грибами і рибою, пи­роги з ягодами, пироги з сиром, пиття медове, риба смажена, риба сушена, риба охолоджена, напій з чорниці, меду і маково-сім'яним мо­локом.
На Святій Вечері немає страви з животини — усе, що живе на землі внуків Дажбожих, радіє Різдвом Світла й Тепла. І господар Святу Вечерю маючи, не забуває й про живо­тину: він іде в загороду і скотину обділяє печивом і зерном. І ці многотисячолітні звичаї стверджують те, що пише "Влес-Книга" (літо­пис дохристиянський): "Боги Русі не беруть жертви людські, а ні животини, єдине — плоди й овочі, квіти і зерна, мед, питво на травах настояне". Чому Боги України (Руси) не бе­руть жертв кривавих? У жорстоких людей Боги жорстокі — вимагають кривавих жертв, у благородних людей Боги благородні — вима­гають благородних жертв. І горе українців (русичів) в тому, що їхні предки — творці ча­рівної Ведійської (Мізинської) віри й куль­тури, маючи чарівну природу і спосіб життя хліборобський, передчасно розніжи­лися, ми­ро­любством облагороднилися.
59. Увійшов віщий Чара і сказав: "З Богом іду в дім. Різдвяна зірка встає — Свята Вечеря настає". Віщий Радогост з родиною вийшов з дому — став біля порога: на тихому зоряному небі яскраво горить Вечірня зоря.
Вечірня (Різдвяна) зоря загорілася — усі гради України (Руси) натхненні зоряним бла­гословенням, переступають пороги хат своїх — сідають в новому одінні за столи. Усі покупані і всі врочисті. І так щороку — з віку в вік.
Віщий Радогост каже: "Ідіте Тато Орь, Ма­ти Лель, ідіте, Предки наші, до нас на Святу Вечерю. Ось ложки для вас, ось їжа для вас".
Віщий Чара каже: "І так воно на світі Бо­жому є: світ не мав початку і світ не матиме кінця. Усе, що приходить з Буття — відходить в Буття, і ми в Бутті і Буття в нас".
З дітьми прийшла Богумила — принесли ве­черю татові Радогостові і мамі Вісті. Донька Богумила, тримаючи у білій полотнині дзба­нок з варом, заспівала: "Та немає квіту кра­щого від маківочки, та немає роду милішого від матіночки, ой, Дажбоже!" Її діти (Богдан і Веснянка) сипали зерно на Сніп-Дідуха, спі­вали: "Сію, вію, повіваю, з Різдвом поздо­ров­ляю. Родіте, ниви, жито, пшеницю, жито пшеницю, всяку пашницю".
60. 983 рік. Цар Володимир розгромив військо Ятв'ягії, яке вторгалося на межі землі України (Руси). Українці (русичі) святкували перемогу, славили Богів України (Руси). Ва­ряг Тура і його син, маючи віру грецьку (християнську), відважилися глумитися з обрядів українських (русичівських). Люди, не мігши знести зневаги, киями забили злих чу­жинців. Монах-християнин у "Початковому літописі" (під 983 роком) придумав байку, що українці (русичі) принесли в жертву Богам "варяга Тура і сина його".
Є у всіх релігіях визначено: Богові жерт­вується все, що є найкраще — Авраам з камін­ців створив жертовника, поклав в'язанку дров, зв'язав свого сина-первенця Ісаака, і над ним підняв ножа, маючи намір пожертвувати для Бога Саваота. Грецький вождь Аґамемнон зв'я­зав свою доньку Іфіґінію, поклав на жер­товник, і залізним вістрям її заколов — приніс у жертву Богові Греції.
Улюблена жертва, прийшовши до Бога (на думку древніх людей), має репрезентувати перед Богом тих, які її до Бога послали. Ніхто й ніде не жертвував Богові щось бридке, або -ворога свого: ворог, прийшовши до Бога, недостойно репрезентуватиме тих, які його послали. Монах-християнин, пишучи, що в Україні (Русі) були два християни (варяги) пожертвувані Богам, знав, що жодного кри­вавого жертвоприношення справді не було: варяги були киями забиті. Ніхто не має права, загостивши до чужих людей, зневажати їхні святощі.
61. 984 рік. На північ від Чернігова і на південь від Смоленська живуть Радимичі. У них виникло переконання, що цар Володимир — син рабині, рід якої живе ось тут в лісистій місцевості біля них: коло Любеча. Радимичі відмовилися давати данину рабові. Є між людьми стара (міцно встійнена) думка: "Ска­жи, чий ти син і я скажу, хто ти такий?"
Звідки постала між людьми думка, що є кров володарська і є кров рабська? Люди на основі життєвих досвідів спостерегли: коли доброго коня спарувати з доброю лошицею, буде народжене добре лоша. Коли з купи пше­ниці вибрати найкращі зерна і їх посіяти, буде добрий врожай. Людей тяжко переконати, що не завжди у мудрих родичів родяться мудрі діти.
Цар Володимир дає наказ, щоб воєвода Вовчий Хвіст пішов на землі Радимичії, і при­смирив їх, і примусив давати данину граду Кия. Радимичі покорилися силі.
62. 985 рік. До Києва прибули посли з В'ятичії і Мордвинії. Сказали, що болгари, які живуть на Волзі, відібрали в них ту данину, яку вони везли до Києва. Цар Володимир іде з військом до Волги. Падає Болгарське ханство.
Зима. Коли сонце виглянуло з-за Кий-гори і осяяло засніжену Хрещату долину, рушив похід людей до Дніпра. Весь Київ (діти і до­рослі) йдуть на Водосвячення. Дівчата несуть у срібних глеках червоний навар з калини. За ними ідуть матері з порожніми дзбанками.
Старі й недужі люди їдуть на санях. Посе­редині Дніпра біля ополонки стоять косаки. Вони зробили з льоду велике, кругле сонце. Цар Володимир з Віщим Радогостом підійшов до ополонки. Передня частина колони вже стоїть біля царя, а задні ряди колони ще рухаються по Хрещатій долині.
63. Волхв Гончар стоїть біля царя Воло­ди­мира і з косаками врочисто співає: "Святіться, святіться, святіться, солодкії води Дніпра. Моліться, моліться, моліться, всі праведні люди, пора, щоб Великого Дня могутнії льоди скресила і Світлом небесним сінила".
Водосвячення — значить Водоосвітлення. У Різдвяні свята Сонце перемагає тьму, освітлює поля, ліси, ріки; та перемога не приходить легко — сили холоду і тьми могутні.
Людям хочеться помагати сонцю скресити лід на скутій святій ріці. Дівчата вилили з дзбанків калиновий вар на сонце льодове — небесне Сонце промінням з'єдналося з льо­довим сонцем. І впало світло (відблиск) у гли­бини вод Дніпрових — відбувається освітлення (освячення) Різдвяної води.
64. Матері у дзбанки беруть освячену воду Дніпрову і несуть її в доми свої: Різдвяна вода свіжа і здорова. Весною різдвяною водою святяться ріки, криниці, джерельні струмки і колодязі. І волхви правду кажуть: коли влітку взяти води з Дніпра — вона швидко псується.
Свято Водосвячення світле невинністю людської первовіри — єднанням душі людської з душею природи. І хоч монахи-християни і написали, що в цих обрядах є "бєсовство" і що цар Володимир "оскверняху землю требами своїми", я бачу в цих обрядах задушевне самообадьорення, бачу обряд Виласа.
Волхви кажуть, що Бог Виласа себе про­яв­ляє в обрядах, у піснях, у баяннях баянів (бо­янів, казкарів). Обряди дають душі вилас; ду­ша без виласу жорстока, нездібна захоп­люватися красою світу Божого.
65. Стародавні українці (трипільці — творці ведійських вірувань) любили Бога Виласа. (Сан­скритське слово "Виласа" значить "обла­городнення", "виласкавлення", "видобрюван­ня"). Усі співці (поети) є внуками Бога Виласа. Вони помагають Виласові піснями-ласами (ласками) виласкавлювати (облагород­нюва­ти) душу людську.
І древні кияни любили святкові виласки-походи в діброви, ліси, в гори, на поля. Виласки виласують (виласкавлюють) не тіль­ки душу, а й тіло. (Слово "вилас" вони також вживали в значенні "спорт").
Цар Володимир, ставши на Кий-горі, спи­тав Віщого Чара: "Скажи, волхве, буде цього року врожай, чи ні?" І сказав Віщий Чара: "Уже цілий тиждень після Водосвячення бачу: дерева покриті памороззю — добрий урожай віщую". "А що б мало бути тепер, щоб урожай був лихий?" І відповів Віщий Чара: "Велителю мій, з покон-віків від благовірних дідів пере­дається, що коли на Водосвячення потепліє, літом над нивами нашими пролітатимуть громиці і град поразить колосся".
66. Цар Володимир дивиться на Дніпро, на молодь кмітну, червонощоку, співучу. Украї­на (Русь) красива, і він вельми любить її, рідна Вона йому, і така дорога, як життя. Та є щось таке, що непокоїть його — манять його слова єрея Архандоніса.
Вернувшись до Царського Двірця, цар Во­лодимир сказав: "Єреє Архандонісе, іди геть з покоїв моїх, живи на Подолі. І ти, акі волхв віри грецької, правильно кажеш, і волхви київські правильно кажуть. Ось маєш три гривені на їство".
"Скажи мені, чи царя Соломона любили волхви юдейські?" І відповів єрей Архандоніс: "Ні, волхви не любили його, бо він був роз­пусником, та Бог любив його, бо дав йому ро­зум і царство. Соломон не був християнином".
67. "У святій Візантії сам імператор волх­вів настановляє. Патріярх — головний волхв — наставлений імператором. І тому він кориться імператорові. В Україні (Русі) волхви самі родяться, їх ніхто не вибирає, не настановляє, вони так, як і пророки юдейські, виходять з народу і служать народові. Вони учать народ, і їм хочеться, щоб і цар був їхнім учнем: це неправильно! І тому я й кажу тобі, що віра в Україні (Русі) неправильна, твоя віра твою владу ослаблює".
І сказав цар Володимир: "Я маю дівиць більше, як Соломон, дівиці і вино радують душу мою. Коли прийму віру правильну, що станеться з дівицями?" І єрей Архандоніс, трохи подумавши, відповів: "Відомо мені, що між дівицями багато гречанок, у них віра Христова, їм я скажу, щоб вони стали мона­хинями, і благодать Христова над ними возсіяє".
68. Михайло Грушевський оповідає, що "Літописна повість описує його (Володими­рову) монстерську похоть, котра потребувала не десятки, а сотні жінок і дівчат у своїх підданих", "Рогніду здобуває силоміць", "без­честить її на очах батьків, а потім убиває її батька", "князя корсунського з княгинею пій­мав, а доньку їхню взяв до себе в шатро. Князя і княгиню прив'язав до шатрової сохи і з їх дочкою "вав ся", і, збезчестивши її, за варяга Жберна віддав", "еротичний темперамент в пред­ставленнях тодішніх являвся прикметою енергії і сили". Він (Володимир) приводить до Царського Двірця "к сєбе мужски жени і дєвиці" — він має двадцять три роки, має жінку Рогніду, і знає він, що в Києві строгі пред­ків­ські покони. Та, незважаючи на це, рідко яка "дєвіца" має бажання не притулитися до царя: знає кожна, що син, народжений від ца­ря, стає царевичем. Не нам, далеким потом­кам, сьогодні судити царя Володимира зако­на­ми сучасними. Ми живемо, щоб кращі прик­мети предків наших славити, а гірші забути.
69. Атіман-воєвода Праман має чарівну доньку Світляну. Гнівається (і одночасно в душі таїть гордість), що цар Володимир часто буває з Світляною. Зустрів у Священному Гаю Віщого Чара, і все, що мав на душі, розповів йому. І відповів Віщий Чара: "Атімане Пра­ма­не, коли цар Володимир був дитиною, йому брати Ярополк і Олег говорили, що він син рабині. І плакав він, чуючи, що він гірша лю­дина, і це почуття болючим згустком крови закипіло на серці його.
І яка біль — княжна Рогніда зачепила най­болючіше місце в серці його, сказавши: "Не роззую сина рабині". Він любов здобув силою, і став він рабом звички, став царем-рабом. Він не має тих царських прикмет, що мав цар Свя­тослав, який був моєю духовною дитиною".
70. "Я учив юного Святослава, даючи йому таїни нашого віровчення: керуй своїм слухом, зором, нюхом, смаком, дотиком. Керуй сам (і тільки сам!) своїми почуттями, і поневолюй їх, щоб вони вірно служили твоєму розумові.
Керуй своєю суворістю, чеснотливістю, стри­маністю, простотою, гідністю. Керуй своєю вірою, своїми звичками. Керуй спо­нуками тіла й душі. І це вільне твоє керування собою дасть тобі силу бути могутнім царем.
І був цар Святослав стриманий у всьому — він був вихований на законах віри України (Руси). Ніхто не міг його полонити золотом, розкошами, жіночими принадами. Він спав, підіклавши під голову сідло. Він їв стримано, він пив стримано. Він умів сам в собі слабі пристрасті поневолювати, і тому ніхто не був здібний поневолити його. І тому що атімани-воєводи жили законами рідного віровиз­нан­ня, силу мали велику, і хоч многих ворогів мала Україна (Русь), всі — побиваша".
71. "Цар Володимир — нещасний, будучи царем, він живе, як раб. Він нестриманий у словах, нестриманий у ставленні до дівиць і вина. Він вважає, що йому все вільно, бо він цар. Він не знає, що йому невільно робити того, що вільно робити рабові. І приходять до мене вісті, що він відважується осуджувати віру України (Руси), бо вона обмежує його вдачу, ні, так не є: віра України (Руси) об­межує в людині вдачу раба, щоб людина була володарем-наставником свого життя.
Царем може бути тільки той, хто тверезий тоді, коли всі сп'яніли, хто самоволодінням урівноважений тоді, коли всі переполохалися, хто не виснажений любов'ю з дівицями тоді, коли інші розпустою розум ослабили, хто не зраджує законів батьківських тоді, коли інші зрадою душу занапастили.
О атімане Праман, збережи віровчення моє: людина — це тіло й розум. Володарем є той, хто має легкість у тілі, порядок у ро­зумові і красиву стриманість у почуваннях".