Мага Віра

На Кольському півострові, на берегах ріки Поноя, Кала і Тулома, там, де тепер Мур­манськ, живе плем’я Лопарів. Лопарі — мирне мисливське, рибальське плем’я. 20 лютого цар Ґрозний дав грамоту єрею Теоґностові, щоб він, покликаючись на військо царя Москов­ського, навертав Лопарів на православіє, тобто підпорядковував їх Москві.
Єрей Теоґност на березі річки Поноя поставив церкву Петра й Павла, голосив, що “на Лопарську землю світло Христове прийшло”. І він тим, хто хрещення приймав, дарунки давав, дорого платив за хутра. Частина Лопарів, шануючи незалежність своєї Вітчизни, трималися батьківської віри, не хотіли бути рабами-християнами.
377. Єрей Теоґност умовив охрещених Лопарів, щоб вони написали листа до царя Івана Ґрозного з “прошенієм”: просять охре­щені Лопарі царя Ґрозного, щоб він силою охрестив Лопарів, небажаючих хреститися. Мудра підступна політика: Лопарі просять Москву, щоб вона прийшла і силою меча хрестила тих Лопарів, які не хочуть коритися Москві, тобто тримаються рідної лопарів­сь­кої віри, яка обороняє самостійність Лопарії.
Лопарі і сусіднє з ними фінське плем’я (Лапландці), ставши православними, утра­тили свою ідентичність. Православіє знищило їхню самобутню культуру і вони “уже совер­шенно обрусіли” (Е. Голубинський, “Історія Россійсь­кої церкви”, т. 2, Москва, 1900 г., стор. 854).
Ті Лопарі, які втекли від хрещення на да­леку північ (до границь північної Фінляндії), збереглися. Ті Лопарі, які хрещення прийняли, стали рабами православія, утратили мову рідну, звичаї, обряди, почуття племенної гордости, вони “совершенно обрусєлі”. Та вони знають, що фіни — їхні кровні брати. І їхня назва міста Кандалакша нагадує їм, хто вони є. Їх тримає на світі віра, що вони ви­зволяться з лабет московських і з’єднаються з рідними братами-фінами.
378. 1575 рік. Старости і попи в Україні (Русі) ставляться до Запорозьких косаків як до розбійників, злодіїв. Оголошено по селах, що коли появиться запорожець, то треба, щоб селяни про це повідомили старосту або попа. Піймати в селі запорожця, щоб його віддати полякам, було тяжко: селяни любили запо­рож­ців, переховували їх.
Польський король Жиґмонт-Авґуст, бача­чи, що з косаками тяжко боротися, узяв на військову службу 300 косаків, які почали підлягати тільки королівському полководцеві. Старости не мали права ловити, судити і карати тих косаків, які служать королеві. Попи і старости перестали звати запорожців “розбійниками”. Запорожець, який появлявся у селі, щоб урятувати життя (у складних обставинах) казав: “Іду служити королеві”.
379. У Москві на Земському Соборі цар Ґрозний проголосив, що охрещений татар­ський хан Симеон Бекбалутов стає “велікім князем всея Русі”, правою рукою царя. У Москві високо шануються люди ханської крови не тому, що вони багаті, а тому що (і про це вже згадував) в їхніх жилах тече ханська (царська) кров.
Бояри і воєводи дають великі гроші монахам-літописцям, щоб вони їм давали грамоти “родословія”, пов’язуючи їх то з родом візантійського імператора Констан­тина, то з родом римського імператора Авґуста, то з родом царя Володимира Хрестителя чи царя Володимира Мономаха.
У Москві “вивчалися родословниє, щоб тінями дійсних і видуманих предків, таких як Авґуст-Цезар, оправдать свої політичні задуми чи претензії” (Ключевський, “Сочи­нєнія”, том 2, 1957 год, стор. 331).
У Твері (після возз’єднання Твері і Москви) знатні тверські роди, які вважали себе вихідцями з України (Руси), були по­січені. Погинули вони, як безкомпромісові вороги нової Орди (Московитії). На їхніх маєтках живе рід нового Тверського князя Симеона. Хто він?
Хан Сеін-Булат (потомок хана Батия) — рускій православний, він “іменовался Симео­номь, Великим Княземь Тверскимь” (Карам­зін, т. 9, стор. 160), він намісник царя Івана Ґрозного. Очевидно такий “князь Тверский” не буде вороже ставитися до Москви, славитиме її, як нову Орду, яка має мову слав’янську і віру православну.
380. 1581 рік. Український князь К. Ост­розький — надзвичайно багата людина, живе він в Острозі, підлеглий Польському королеві. Маючи друкаря Івана Федоріва, він неук­раїнською мовою видав так звану “Острозьку біблію”, натхненно прославлену попами. Попи вважали, що українська мова “низька, проста мова, не придатна для висловлення Божої істини, не зрозуміла для Пресвятої Богородиці”. Такі погляди на українську мову пригноблювали душу народу, викликали зневажливе ставлення до рідного слова, навіювали почуття меншої вартости.
(Друкар Іван Федорів і його помічник Петро Мстиславець утекли з Москви тому, що не могли витримати деспотії, духу, як пише Карамзін, “азіятського”. Знайшли вони притулок у Львові, де їхня праця була оцінена. Іван Федорів не виявив бажання повертатися до Москви, помер у Львові, похований при Онуфрієвському монастирі. Ідеологи Моск­вин­ської орди на основі втечі І. Федоріва з Москви ширять пропаганду про “связь двох братскіх народов”).
381. У виданні “Острозької біблії” найдія­льнішим був Герасим Смотрицький, ректор Острозької школи, автор книги “Ключ царства небесного”. Він гнівно критикує латинську віру і хвалить грецьку. Український розум тратить час і енергію на суперечки: яка чужа релігія краща, справи рідні (державно­творчі, духовні) відсунуті попами і їхніми вихованцями на друге місце, або — зовсім забуті.
(Мартин Лютер (1483—1546) зробив переклад “Біблії” на народну німецьку мову. Звеличуючи німецьку мову, він звеличив німця. Дав можливість німцеві довідатися, що в “Біблії” нічого не говориться про німецькі справи).
382. 1584 рік. Помер цар Ґрозний. Карам­зін, перелистуючи літописні сторінки, визна­чив, що опричнина Ґрозного ознаменована горами трупів без вини помордованих людей. Князь Андрій Курбський написав, що Ґроз­ний мучив людей, не показавши їм їхньої вини. Але Курбський сам не був кращим за Ґрозного, грабував і умертвляв невинних лю­дей, і гордився, що має праотця (князя Фьо­дора), який проголошений святим, “й исходит от его гроба аромат святого духа, струи исцелєнія й чудес”.
Карамзін є не тільки великим істориком Московитії, а й ідеологом її державности. Він пише, що Ґрозний “жон і дєвіц осквєрніл”, невістку свою “осквєрніл” (снохачем був таким, як і хани). Та “стогнання замовкли, жертви зотліли”, “докази справ жахливих ле­жали у книгосховищах”, “дівчата-підлітки, яких любив Ґрозний, стали бабусями” — усе це для поважних людей дрібнички. Головне великі справи довершені Ґрозним на славу Московитії, “Казань, Астрахань, Сибирь -живые монументи Царя-Завоевателя” (Карам­зін, т. 9, стор. 294).
“Ґрозний за отечество своє мог постоять”.
“Опричнина (...) носила прогрессивный характер”, “с ней... окрепла царская власть й централизованная система управления”, “прогрессивное значение — борьба за вьіход к Балтийскому морю” (стор. 213), “Русское войско овладело всей Прибалтикой” (стор. 214), “Влияние России в Башкирии начало расти” (стор. 206), “Ґрозний полагал, что его власть “божественного происхождения”” (“Ис­тория СССР”, стор. 217).
“История СССР” (Москва, Міністерство висшего образованія СССР, 1966 год) звеличує хижацькі вторгнення Московитії в чужі землі і в поневоленні і грабуванні чужих земель та вирізуванні мирних жителів бачить “прогрессивное значение” для росту Мос­ковського государства.
383. Опричнина царя Ґрозного, яка засіяла трупами землі покорених племен, справа корисна тому, що вона укріплювала ідеологію Московської централізованої держави. Мос­ковські історики — ленінці, видаючи твори царського історика Ключевського, написали: “Совєтська історична наука, одначе, показує, що опричнина була визначеним (певним) етапом в укріпленні Россійського централізо­ваного Государства” (т. 2, стор. 403).
Опричнина породила Чека, НКВД, МҐБ, які є, очевидно, визначним етапом в укріп­ленні централізованого Россійського госу­дарства, що виступає під ім’ям — СССР. Перемагає той, хто має силу — брутальна сила панує над благородною, “Народ більше всього цінує силу” (Йоґан Ґете).
17-го березня Фьодор (син царя Ґрозного) у Москві проголошений царем. Цар Фьодор (так пишуть історики) хоробливий, не здібний розважно думати, сонливий. Та Московський митрополит Деонисій рече: “Царь Фьодор, Богом ізбранний, і Богом на престол возвє­дєнний! Воля царя — закон! Богу воля, царю власть!”
384. “Царю власть! Царю власть! Царю власть!” — кричали воєводи і бояри. І золотими “дєньґамі” обсипали (обдарову­ва­ли) царя Фьодора, низько йому кланяючись. “Что Бог на нєбє, то цар на земле!” (Якщо українець, ці рядки прочитавши, каже: “ні, я не раб, геть царя, гетмана, президента! Нікому я не поклоняюся, авторитетів не шаную”, то він є більшим рабом, ніж москаль, він є рабом московського мужика. Він є батьком тієї миловидної Катерини, яка полюбила моска­лика, як знало серденько, ворога-вторжника полюбила, мала глупе серденько. Батько за­мість того, щоб знайти вторжника-москалика і за збезчещення доні своєї помститися, картає доню, наївну нещасну жертву. Батько-раб, він у церкві перед іконою (ідолом) Саваота молиться за здоров’я ката-царя Московського і його грабіжницьке військо, і виганяє доню з хати.
Ні, вільна людина не каже “геть царя, гетмана, президента”, вождя. Вільна людина чужій владі не поклоняється, а рідну — обо­жує. Вільна людина перед рідним володарем стоїть струнко: здійснює обряд упоряд­кова­ного розуму і вихованих почувань. Бути слугою рідного царя і бути слугою чужого царя — дві різні моралі, вдачі, релігії, політики, ідеології.
У соборі під час коронування царя Фьодора біля престолу сидить Московський головнокомандуючий (вихрещений татарин) Борис Годунов, людина мудра, вольова, красива; має манери, як у Чингіс хана. Він (Борис Годунов) стає на коліна — кланяється слабоумному цареві Фьодорові, демонструє свою самодисциплінованість. Без дисципліни і авторитету ніколи і ніхто держави не збудував, ніколи ніхто народ не прославив.
(Якщо ворог мудрий і сильний, то вивчай його мудрість і силу, і розбий його своєю мудрістю і силою! Справжнім переможцем є той, хто у ворога силу бере і його ж силою його розбиває. Той, хто мудрого ворога зве дурнем, обманює себе і стає його жертвою).
385. Воєвода Борис Годунов і воєвода Іван Мансуров (також вихрещений татарин) — люди завойовницької вдачі, вони ведуть Московське військо на береги ріки Іртиш (західна притока Обу), де живе мирне плем’я Вогулів (Мансів).
Пограбувавши Вогулів, Борис Годунов везе до Москви коштовні хутра. І жене поло­нених Вогулів, які будуть ставити у Москві нові доми. Москва, перейшовши Урал, без великих труднощів відбирає землі в мирних і майже неозброєних племен. (Слав­ний татар­ський рід Мансурових — воєвода Леонтій Мансуров, воєвода Пьотр Мансуров, воєвода Фьодор Мансуров — укріплював силу Мос­ковитії (Россії), підкоряючи їй чужі землі).
Запорозькі косаки не билися з слабими і мирними Вогулами. Запорозькі косаки мали відвагу іти проти трьох могутніх сил — Кримська орда, Турція, Польща. Одчайдуш­ність Запорозьких косаків рівняється мітич­ним грецьким півбогам. Запорожці, живучи у степах, щохвилини були наражені на смерть: турецькі і татарські війська об’єднувалися, щоб бити запорожців.
386. Запорожці на малих суденцях плавали по бурхливих хвилях Чорного моря. Де в них бралася відвага, гарт, витривалість? Запорож­ці (за звичаєм древніх предків) напровесні влаштовували веслувальні змагання: хто швидше впоперек перепливе бурхливу течію?
Влаштовувалися долання легендарних Дні­прових порогів. Ті, які вміли через підступні каскади проводити свої “чайки”, мали право звати себе “запорозькими коса­ками”. Звичаї ці квітли перед хрещенням України (Руси); після хрещення вони були попами заборонені, названі “поганськими забавами”.
Запорожці (в 1583 році) спалили Турецькі фортеці — Бендери і Ягорлик над Дністром. Вони спалили турецькі кораблі у портах Криму. У Запорожців могутня військова енергія, шляхетна життєрадісність. Слова “Запорозькі косаки” стали відомі у палаті короля Польщі, у сараях Кримського хана і Турецького султана. І після того, як українці (запорожці) біля річки Судость (в 1581 році) під проводом Черкаського старости Михайла Вишневецького розгромили Московське вій­сько, про них почали з острахом говорити в Москві.
387. 1585 рік. У Києві повстання. Кияни б’ють поляків, які, живучи у Києві, знева­жа­ють українську мову. Шукають між киянами запорожців, щоб їх четвертувати. (У 1584 році запорожці спалили турецьку фортецю Очаків. Татари і Турки повідомили Польщу, що запорожці в татар забрали великі стада скоту. Польща послала військовий загін, очолений Ґлембоцьким, щоб він у степах знайшов запорожців і їх покарав.
“Ляхи, де ваша совість? Прийшли до Дніпра, щоб запорожцям казати, як вони мають на своїй землі жити? Ляхи, щоб не були ви зухвалими, задиркуватими, підете в Дніпро воду пити!” М. Аркас пише, що запорожці ляхів “пустили у Дніпро води пити”.
Польський король Стефан Баторій пові­до­мив, що київські купці, як люди привілейо­вані, звільняються від мита й податків. Нові й нові люди українські оселюються в Києві, тримають жваві зв’язки з запорожцями. Польський король, злякавшись росту Києва, видав наказ — українцям зобороняється сели­тися у Києві. Польські вторжники прагнуть спольщувати стольний град України (Руси).
Польща хоче окатоличувати українців, щоб їх, як людей красивих, працьовитих, талановитих, ополячити. Москва хоче “спа­сати” православних українців, щоб їхні ба­гатства і їхню життєву енергію підпоряд­кувати Москві.
388. У Західній Европі поширилася фаб­рична промисловість. Міста швидко зроста­ють, розбудовуються, їм треба хліба. Українці починають орати цілинні степи, корчувати ліси: із золотоколосої України (Руси) іде хліб до західноевропейських міст. Данціґ став містом збору української пшениці.
Подорожуючий Антіохський патріярх Іоаким побачив, що частина єпископів в Україні (Русі), щоб свої маєтки зберегти, підлащується до папи римського і короля Польського. І з них користь для Іоакима мала, він Львівському братству (в 1585 році) дає право непідпорядковуватися єпископам.
Є поширена думка, що православні братства творили велику національну роботу. Братства мали школи, у яких заборонялася українська мова, у школах, організованих братствами, нічого про історію України (Руси) не говорилося, поетика, арифметика, геометрія і спів викладалися мовою грецькою і староболгарською (церковною).
Немає даних вважати, що братства були вогнищами національної свідомости, але повітря в них не було таке затхле, як у єпископських катедрах.
389. 1587 рік. На березі ріки Об живе мирне племя Остяків. Воно має рідні звичаї, обряди, святині. Належать Остяки до людей азійської раси. Вони обличчями подібні до европейців. За Уралом (уже дванадцять тисяч років тому) мандрували оріянські племена: тут вони мішалися з сибірськими автохтонами.
Остяки, побачивши, що на їхні землі прибули якісь вторжники, зійшлися до своєї рідної святині молитися. У них не було сил боронити життя своє. Московські воєводи Мансуров і Чулков умертвляли остяків, як пише Карамзін, “пушечним ударом”. Остяки, побачивши, що їхня святиня розгромлена “пушечним ударом”, де загинули богомольці, тікали з дітьми в ліси, болота, гори. Безпо­щадно убивав нещасних воєвода Чулков. (Рускіє (вихрещені татари) князь Даниїл Чулков, воєвода Гавриїл Чулков, воєвода Фьодор Чулков прославили Москву під час боїв з поляками, шведами, остяками).
390. Москвини спалили остяківський град Чингія, біля його руїн поставили у 1586 році фортецю Тюмень. Воєвода Чулков заставив полонених остяків ставити фортецю на ріці Тоболь. Біля фортеці Тоболь почали жити остяки, яких було вогнем і мечем навернено на віру православну. У Тоболі (Тоболь­сь­ко­му) в 1587 році була поставлена церква. У церкві остяки довідалися, що цар Москов­ський їм “посланий Ісусом Христом”.
Іскер (столиця Іртишсько-Ногайського царства) московськими вторжниками спале­на. Обгорілі тіла людські обгризають звірі. Тобольськ (фортеця, поставлена завойовни­ками) став столицею Сибіру. У Тобольську живуть солдати-завойовники, їхні злочини жодними законами необмежені, їм належать “дєвіци і земля побєждьонних”.
Щоб покорені не думали про волю, треба вбити їхніх знатних людей, а молодих вивезти на “строітельство Москви”. Хан Карача і родина його “под караулом” їдуть у Москву. Іртишівці, які мали дорогі шуби, убиті; шуби з них зняті, маєтки (переважно хутра) забрані. З Іртишського царства до Москви, як здобич, у 1586 році привезено “200.000 соболів, 10.000 чорних лисиць, 500.000 білок, крім бобрів і горностаїв” (Карамзін, т. 10, стор. 15).
391.1588 рік. Липень. До Москви прибув константинопольський патріярх Єремия. Щоб нагадувати в’їзд Христа до Єрусалиму, патріярх Єремия під’їзджає до Кремля на ослюкові. За ним на конях їдуть митрополит Мальвазійський Іерофей і Еласонський архи­єпископ Арсеній. По їхньому одязі видно, що в них бідні парахвії, або — скупі парах­віяни.
Патріярх Єремия подарив Московській цариці панагію (всесвятість). У панагії вмон­тований дорогий камінь, на камені прилаш­тований образ святої Марини. Цареві Фьо­дорові він подарив ікону страстей Христових, у якій законсервовані краплі Христової крови. І подарив кістку з мощів святого імператора Константина (засновника Візантії).