Mahomét i Khadýza : poema

Його познаємо не оком і не вухом:

Він віє сном лихим, гнете журбою.

Тепер, мов під ножем, нещасна стрепенулась;

Очима повела і стиха встала.

Взяла той лист страшний. Мов на кинджал наткнулась

З такою болестю його читала,

І, як од холоду, читаючи дрижала.

XVI.

Старий акга писав: «Хадізо милостива!

Да буде тінь твоя широка й довга!

Да будеш ти во вік весела і щаслива!

І щоб лиліями цвіла твоя дорога!

Не відпускали ми гонця твого бистрого,

Задержали, як вітра у печері:

Бо відповідне в нас було б непевне слово,

Писали б до тебе одні химери.

Тепер же широко розчиним правді двері.

XVII.

«Хадізо! Спогадай, що все зникає з світа…

Земля стоїть, а люди переходять.

Сього небесного вселенського завіта

Ніякі мудрощі не перешкодять.

Усякий чоловік — трава на злачнім полі,

А дні його — квітки на стебелині…

Чи жити, чи вмирать, воно не в нашій волі…

Одцвітемо в одній малій часині,

Цвістимуть інші там, де цвітемо ми нині».

XVIII.

«Як лист прийшов до нас, якась чудова сила

Вхопила з каравана Магомета,

І понесла степом туди, де б не посміла

Людська рука розоп’ясти намета.

В захмарну висоту, на гору кам’янисту

Бажав летіти, як орли літають,

Щоб там трапезувать трапезу Божу чисту,

Де блискавиць зубчасті стріли сяють,

Громи про Господа до смертних промовляють».

XIX.

«Я нагонцем побіг моїм конем крилатим,

І верхи розіслав хлоп’ят моторних,

Щоб на горі його з очей нам не втіряти,

Серед тих скель, стовпів предвічних чорних.

І саме довелось тоді його здогнати,

Як лютий барс до нього із-за кручі,

Мов кіт страшний, рябий мургуро-полосатий,

Плигнув і притаївсь, здобичі ждучи.

Я ратищем метнув, як блискавка з-за тучі».

XX.

«Звірюка, мов дракон, круг ратища обвився;

Хлоп’ята із луків його добили,

І кожен з нас умом і серцем веселився,

Що Магомета ми оборонили.

Аж дивимось кругом — нема його між нами.

Шукати, кликати, — луна лунає,

І проміж скелями сумними голосами

Наш гук гучніш зникає, замовкає…

Мовчить пустиня знов, як смерті сон німая».

XXI.

«Коротке слово: вже сім день, як під горою

Ми стоїмо, кочуєм караваном.

Сім день шукаємо усякою порою, — 

Обманює надія нас обманом…

А шкуру барсову, на доказ піклування

Про нашого отамана і пана,

Шлемо тобі з листом, вельможна наша пані.

Бувай по старому до нас ласкава,

І да возвиситься твоя під небо слава»!

XXII.

Розпластаний лежить звірюка перед нею,

Мов спить, наївшись людського мясива,

І, так як на труну, з убитою душею,

Схилилася Хадіза, ледве жива:

«Не хочу іншого, поки ще дишу, ложа:

Умру на цім страшеннім кладовищі!

Прими мене, руко всемилостива Божа,

Жарину в попелі на пожарищі!

Покинь, душе моя, покинь своє жилище»!

XXIII.

І, як по матері малолітки сумують,

Так сум німий обняв усю господу.

Її великий жаль роздертим серцем чують,

І всіх немов опущено у воду.

Веселе займище зробилось могилками.

Оплакують Хадізу вірні слуги.

Свій плач із теплими мішають молитвами,

Всесвітнім врачевством тяжкої туги

І безконечної сердечної недуги.

XXIV.

Безуміє любви, безуміє печалі!

Найлучші ліки ви у Бога жизні:

Ви, мов ті одводні спасительні канали,

Рятуєте наш дух в його отчизні:

Не даєте гіркій печалі ви залити

Отчизну духа, розум благородний.

І мріями, мов сном, одводите неситий

Одчаянням той бистрень переходний,

Що обернув би дух у степ сухий, жорсткий, безплодний.

XXV.

Безуміє любви з безумієм печалі

Хадізу, мов джума, опанували,

І всі заповідні, святі її скрижалі

Мережками фантазії заткали.

Природа не змогла з недугою боротись,

Із безладом духовним і тілесним,

І здобула зі дна душі свою літопись

Тим помишлєніям величночесним,

Котрі наш дух ведуть по мановцям небесним.

XXVI.

Літопись писано ще в оні літа юні,

Як Магомет із Сирії вернувся,

І в серці у його нові озвались струни.

І дух новий в його душі протнувся,

І проповідував він дівчині Хадізі

Слова любви Пророка з Назарета,

І, мов в архангельскій ясній небесній ризі,

Являлась їй природа Магомета,

Ще з отрочеських літ великого поета.

XXVII.

Чужий поезії, поганий і в святому,

Світ возмутив її істочник чистий,

І діду сивому, сатрапові скупому,

Законно сочетав сей дух огнистий.

Зробив с Хадізи він немов Магдалу другу…

Та смерть косою узи розв’язала,

І волю їй дала; і тяжкую наругу

Вона умом просвітленим познала,

І серцем над людьми, як Божество, сияла.

XXVIII.

Ці гори-велетні окутані кедрами,

Дзвінкоголосі в скелях водопади.

Сади з Едемськими живущими квітками,

З котрих плели вінки собі дрияди.

Усі вони про те Хадізі свідкували,

Як Магомет малий став перед нею

З словами істини, що душу підіймали

Над мертвою в олжі своїй землею,

І до небесної, нової жизні звали.

XXIX.

Тепер всі ті слова в душі її озвались,

І серце в полум’я, і розум обернули;

Всі речі видимі з незримими змішались,

І в безумі, як в морі, утонули.

Вона не на землі витає, а на небі,

І в царство Боже немічних скликає;

Плачущих, мов дітей, кукобить коло себе:

Смиренним світ в наслідство розділяє,

А правди жаждущих на віки вдовольняє.

XXX.

То здасця їй, що ось вона якась блудниця,

Сосуд нечистоти да перелюбства,

На райськім дереві отруйлива гнилиця,

Знаряддя підступу і душогубства.

І, руки ламючи з душевної тревоги,

До ніг свойму Пророкові впадає;

Потоком сліз гірких йому обмивши ноги,

Розпущеним волоссям обтирає,