Маленький друг

Хоч Кліви й обожнювали докладно переповідати одне одному навіть найдрібніші події своєї родинної історії, — слово в слово, зі стилізованими наративами й риторичними перебивками, повторювати цілі сцени зі смертних одрів чи пропозицій шлюбу, які відбулися сотню років тому, — події того страшного Дня матері не обговорювали ніколи. Цю тему жодного разу не порушували навіть потайки, віч-на-віч, у довгих автомобільних мандрівках чи на нічних кухнях у безсоння; що незвично, бо саме через ці родинні дискусії Кліви дошукувалися значення світу. Навіть найжорстокіші й найвипадковіші трагедії — пожежа, під час якої немовлям загинула одна з кузин Шарлотти; нещасний випадок на полюванні, у якому помер Шарлоттин дядько, поки сама вона була ще в середній школі — були об’єктом постійних переказів, коли м’який голос бабці й суворий материн гармонійно зливалися з дідовим баритоном та белькотом тіток, а певні декоративні деталі, зімпровізовані зухами-солістами, завзято підхоплював і розвивав хор, доки зрештою груповими зусиллями всі творили єдину пісню; пісню, яку згодом заучували й раз по раз співали всім товариством, яка повільно підточувала пам’ять і ставала на місце істини: розлючений пожежник, котрому не вдалося реанімувати крихітне тільце, мило обернувся на заплаканого; а на зміну пониклому пойнтеру, що кілька тижнів не міг осягнути смерть господаря, з родинної легенди прийшла вбита горем Квіні, яка невтомно обшукувала будинок і всю ніч безутішно вила в себе на майданчику; яка радісним гавкотом вітала того дорогого привида завжди, коли він наближався до подвір’я, привида, що його могла відчувати лише вона.

— Пси бачать таке, що люди не здатні, — завжди в правильну мить оповіді, як за сигналом, виводила Шарлоттина тітка Тет. Вона була своєрідною містикинею, і саме вона впровадила того привида.

Але це не діяло з Робіном: їхнім дорогим маленьким Робсом. Минуло вже понад десять років, а його смерть мучила досі; ніяких деталей не прикрашали; її жах не підлягав лагодженню чи впорядкуванню через жодні відомі Клівам інструменти оповіді. І — тому що ця норовлива амнезія запобігла перекладу смерті Робіна на ту милу родинну говірку, котра розгладжувала навіть найгіркіші таємниці, надаючи їм зручної збагненної форми — спогади про події того дня були хаотичними й фрагментованими, ніби блискучі дзеркальні уламки жахіття, які займалися від запаху гліцинії, скрипу шворки для одягу, певної грозової відтіні весняного сонця.

Іноді ці жваві спалахи пам’яті здавалися фрагментами кошмарного сну, наче нічого з того не сталося насправді. Проте багато в чому, можна сказати, у житті Шарлотти по-справжньому відбулася лише ця одна подія.

Єдиною оповіддю, в яку вона могла розмістити цю веремію обра­зів, була оповідь про ритуал, який не змінювався ще з її дитинства: композиція сімейного зібрання. Та навіть це не надто допомагало. Того року процедурами знехтували, домашні правила проігнорували. З висоти часу все сприймалося за віху, що вказувала на катастрофу. Трапеза була не в домі її діда, як зазвичай, а в її домі. Корсажі були з цимбідіуму, а не звичних троянд. Курячі крокети, — які всім подобалися, Іді Ру вони добре вдавалися, Кліви частувалися ними у дні народження й на Різдво, — але їх ніколи раніше не готували в День матері; скільки всі пам’ятали, вони в те свято завжди їли тільки цукровий горох, кукурудзяний пудинг і шинку.

Ясний грозовий весняний вечір; навислі розтерті хмари і янтареве світло, газон золотився цвітом кульбаби й цибулі. Повіт­ря пахло свіжо й щільно, наче в дощ. Сміх і розмови в будинку, воркітливий голос Шарлоттиної старої тітки Ліббі, що на мить повищав і осмутнів:

— Ну а як, я такого ніколи не робила, Аделаїдо, я нічого подіб­ного ще в житті не робила!

Усі Кліви любили піддражнювати тітку Ліббі. То була стара діву­ля, яка боялася всього: псів, громів, фруктових пирогів із ромом, бджіл, негрів, поліції. Прудкий вітер брязкотів шворкою для білизни й приминав високі бур’яни на порожній ділянці по той бік вулиці. Грюкнули москітні двері. Робін вибіг на вулицю, попискуючи зі сміху через жарт, який йому був розказав дід (Чого конверт такий пишний? Бо він тримає марку.), перестрибуючи по дві сходинки за раз.

Як мінімум хтось мусив бути надворі, пантрувати за немовлям. Гаррієт тоді було менш як рік — вдумливе насурмлене дитя з чорною кучмою, яке ніколи не плакало. Вона сиділа на передній доріжці, закріплена у своїй переносній гойдалці, котра хиталася туди-сюди, якщо її накрутити. Її сестра, Еллісон, якій було чотири, тихенько бавилася на сходах із Робіновим котом, Нюнею. На відміну від Робіна — який у тому віці безперестанку сміховито балакав своїм рипливим голоском, валячись на землю з розваги від власних жартів — Еллісон була сором’язлива й слабкодуха, а як хтось намагався повчати її життєвих істин, то починала плакати; бабуся дітей (яка не мала терпіння до такої поведінки) майже не звертала на неї уваги.