Маленький друг

— Ану повернися, збитошнику малий! — гримнула вона, а тоді все одно імпульсивно піднесла фотоапарат і клацнула його. То була його остання фотографія. Розфокусована. Плоский розшир зеленого, зрізаний м’якою діагоналлю, білі поручні й виперта пишнота куща гарденії одразу на передньому плані на краю веранди. Непогідне небо, повите грозовим серпанком, переливчасте зрідження кольорів індиго й сланцю, кипучі хмари, опромінені спицями світла. У кутку кадру розмита тінь Робіна, спиною до глядача, він біжить по туманному газону назустріч власній смерті, яка стояла й чекала на нього — майже видима — у темній місцині під деревом тупело.

 

Через кілька днів, коли вона лежала в кімнаті із зачиненими віконницями, в голові у Шарлотти, під викликаною пігулками імлою, пурхала думка. Завжди, коли Робін кудись ходив, — до школи, до друга додому, на день до Еді — йому було важливо попрощатися, лагідно й зазвичай досить довго та церемонійно. У неї назбиралося з тисячу спогадів про дрібні цидулки, які він був написав, повітряні поцілунки, що він їх передавав крізь вікна, його долоньку, що стрекотіла їй угору-вниз із заднього сидіння від’їжджих автівок: бувай! бувай! Коли він ще був малям, то вивчив «па-па» задовго до «привіт»; так він і вітав людей, і прощався з ними. Шарлотті здавалося особливо жорстоким те, що цього разу не було ніякого «бувай». Вона тоді настільки відволіклася, що не могла чітко пригадати, якими словами вони з Робіном обмінялися востаннє, та й навіть коли вона його востаннє побачила, хоч вона потребувала, щоб щось конкретне, якийсь дрібний остаточний спогад узяв її за руку й супроводив — уже незрячу, збиту з ніг — крізь цю несподівану пустелю існування, що простягалася перед нею від тієї миті й аж до кінця життя. Ледь не безуміючи від болю й безсоння, вона невпинно белькотіла до Ліббі (саме тітка Ліббі допомогла їй прожити той час, Ліббі та її прохолодні тканини й холодці, Ліббі, яка разом із нею не спала всю ніч, ночі й ночі, Ліббі, яка ні на мить її не покидала, Ліббі, яка врятувала її); бо ні її чоловік, ні взагалі ніхто не міг бодай на крихту її розрадити; і хоча її мати (яка про чуже око «нормально це прийняла») у своїх звичках і зовнішності не змінилася, а продовжувала відважно займатися щоденними справами, Еді вже ніколи не стала такою, як колись. Горе обернуло її на камінь. Це здавалося сущим жахіттям.

— Вилазь уже з того ліжка, Шарлотто! — гаркала вона, розчахуючи віконниці. — На, випий кави, причешися, не можна тобі вічно так вилежуватися. — І навіть стара невинна Ліббі деколи здригалася від кардинальної прохолоди в погляді Еді, коли та відверталася від вікна, щоб зміряти очима доньку, яка нерухомо лежала в темній спальні: розшаліла, нещадна, наче Арктур4.

— Життя продовжується. — То була одна з улюблених приказок Еді. То була брехня. У ті дні Шарлотта й далі прокидалася в задурманеному делірії, щоб розбудити мертвого сина перед школою, і по п’ять-шість разів вставала серед ночі, гукаючи його. І іноді, на якусь мить-другу, вона була впевнена, що Робін десь нагорі, і все це просто нічне жахіття. Та коли очі пристосовувалися до темряви й бридкого розпачливого безладу (серветки, флакони з-під ліків, мертві квіткові пелюстки), що всипав приліжкову тумбу, вона знову починала ридати, — хоч до того вже проридалася аж до болю в грудній клітці — бо Робіна не було нагорі, як і в жодному іншому місці, звідки він міг би колись повернутися.

Він було вставляв карти собі між спиць велосипеда. Хоча Шарлотта й не усвідомлювала цього, коли він ще був живий, але саме за їхнім тріскотінням вона відстежувала його прибуття й відбуття. Якась дитина по сусідству мала велосипед, що звучав точно так само, і щоразу, як Шарлотта чула десь далеко цей звук, то на одну запаморочливу, чарівно жорстоку мить невіри серце їй підкидалося.

Чи кликав він її? Роздуми про його останні миті розривали душу, проте ні про що інше вона думати не могла. Як довго? Чи мучився він? Цілісінький день вона витріщалася на стелю спальні, поки по тій ковзали тіні, а тоді лежала в темряві без сну, втупившись у сяйво від люмінесцентного циферблата годинника.

— Від того, що ти цілими днями лежиш у ліжку й ревеш, у світі нікому краще не стає, — бадьоро повчала Еді. — Тобі стане значно краще, якщо вдягнешся й сходиш навести лад на голові.

У снах Робін був невловний і далекий, щось приховував. Вона воліла почути від нього хоч якесь слово, але він ніколи не дивився їй в очі, ніколи нічого не говорив. У найгірші дні Ліббі щось бурмотіла їй знову й знову, щось, чого вона не розуміла. Ми ніколи й не могли його мати, золото. Він нам не належав. Нам пощастило, що він пробув із нами стільки, скільки вийшло.