Маленький друг

З вікна кухні валував чорний дим. На плиті зайнялися курячі крокети. То була улюблена родинна страва, але після того дня вже ніхто не міг до них навіть доторкнутися.

3 Тут назви пташок, в оригіналі (robin redbreast, red robin) збігаються з іменем персонажа — «червоногрудий Робін» та «рудий (червоний) Робін», хоча йдеться про вільшанку й мандрівного дрозда.

4 Arcturus — найяскравіша зоря в сузір’ї Волопаса та в північній півкулі неба. Четверта найясніша зірка в нічному небі. Відігравала важливу роль у мітологіях багатьох народів.

  Розділ 1. Мертвий кіт

 

Минуло дванадцять років після смерті Робіна, а про те, як він опинився повішеним на дереві на власному подвір’ї, усі знали не більше, ніж у день, коли це сталося.

Мешканці містечка досі обговорювали ту смерть. Зазвичай вони називали її «нещасним випадком», хоча факти (які стали темою обговорень на ланчах за грою в бридж, у перукарнях, риболовецьких крамницях, лікарняних почекальнях та головній їдальні заміського клубу) здебільшого натякали на протилежне. Безперечно, ніхто не міг собі й уявити, щоб дев’ятирічна дитина повісилася випадково або з невезіння. Усі знали деталі, що породили купу домислів та дебатів. Робіна повісили на певному типі волоконного кабелю — непоширеному, — яким іноді користувалися електрики, і ніхто поняття зеленого не мав, звідки той кабель з’явився чи де Робін його взяв. Кабель був грубий, непіддатливий, і слідчий із Мемфісу тоді сказав міському шерифові (який уже пішов на пенсію), що, на його думку, такий малий хлопчик, як Робін, не зміг би сплести вузли самотужки. До дерева його прив’язали недбало, по-аматорськи, але ніхто не знав, чи це свідчить про недосвідченість, чи про поспіх убивці. А сліди на тілі (як сказав Робінів педіатр після розмови із судмедекспертом зі штату, котрий своєю чергою вивчив звіт окружного коронера) натякали, що Робін помер не від перелому шиї, а від удушення. Дехто вважав, що задушило його саме повішення; інші стверджували, що задушили його на землі, а тоді вбивці прийшла запізніла думка повісити дитину.

У місті й родині Робіна подумки мало хто сумнівався в тому, що Робін став жертвою якогось злодіяння. Якого саме й від чиїх рук — тут уже ніхто на слова не здобувався. Починаючи з 1920-х років двічі у славних родинах ревниві чоловіки вбивали своїх жінок, але це все були старі скандали, сторони яких давно спочили в бозі. І подеколи в Александрії й вигулькували трупи темношкірих, але (як спритно зазначали більшість білих) ті вбивства переважно вчиняли інші негри через здебільшого негрівські причини. Мертва дитина — питання інше. Вона вселяла жах у всіх: що багатих, що бідних, що чорних, що білих, і нікому на думку не спадало, хто й чому міг таке скоїти.

Місцеві подейкували про Загадкового наскочника, і ще багато років по смерті Робіна люди заявляли, наче бачили його. Він, судячи з чуток, був просто громилом, але далі описи різнилися. Іноді він бував чорний, іноді білий; іноді мав якісь яскраві відмінні прикмети, хай то відсутність пальця, клишоногість, синюшний шрам на щоці. Оповідали, що то мерзотний найманець, котрий задушив дитину сенатора Техасу й згодував її свиням; колишній клоун з родео, що всілякими фокусами з арканом заманював малих дітей і вмертвляв їх; пришелепкуватий психопат, який утік із Вітфілдської психлікарні й перебуває в розшуку в одинадцяти штатах. Та хоч батьки в Александрії й застерігали своїх дітей, і хоч його кульгаве одоробло періодично кожного Гелловіну помічали поблизу Джордж-стріт, Наскочник усе одно завжди вислизав. Після смерті малого Кліва у радіусі ста п’ят­десяти кілометрів затримали й допитали кожного волоцюгу, обходисвіта й підглядача по вікнах, але те слідство ні до чого не привело. І хоч нікому не хотілося думати, що вбивця гуляє собі на свободі, страх не затихав. Особливо боялися, що він знову може наскочити когось на районі, а поки з припаркованого віддалік седана позирає, як бавляться діти.

Про те все балакали люди в містечку. У родині Робіна це не обговорювали, ніколи.

У Робіновій родині розмовляли про Робіна. Переповідали бувальщини з його немовлячого віку, дитсадка й Малої ліги5, згадували всі можливі милі, смішні й беззмістовні речі, що він говорив чи робив. Старі тітки пригадували цілу гору всілякої всячини: які він мав іграшки, який одяг носив, які вчительки йому подобались, а які ні, у які ігри він бавився, які сновидіння пригадував, що йому не подобалося, чого він бажав, а що любив понад усе. Були там правдиві речі; були й не дуже; багато чого взагалі ніхто не міг знати, проте коли Кліви вирішували зійтися в якомусь суб’єктивному питанні, та згода — автоматично й доконечно — ставала істиною, хоч ніхто з них і не усвідомлював колективної алхімії, яка до цього спонукала.