Читаем Маленький друг полностью

Попри відразу, вона прочитала його від першої палітурки до хлипкої останньої, а далі сиділа. І сиділа. У палаті не було годинника, жодних картин, які можна було б розглядати, зовсім нічого не допомагало прогнати нещасні думки, які каламутили голову, нічого, окрім болю, який — з перервами — хвилями проносився шлунком. Коли він відступав, Гаррієт лежала й хапала повітря, ніби викинута на берег, ненадовго вимита дочиста, але згодом тривоги бралися гризти її з новою силою. Гелі по факту ж нічого не пообіцяв. Хтозна, забере він пістолет чи ні? І навіть якщо піде, чи вистачить йому кебети викинути його? Гелі в оркестровому залі, хизується пістолетом її батька. «Дейве, дивися, що я маю!» Вона скривилася й втиснула голову в подушку. Пістолет її батька. Там усюди відбитки її пальців. І Гелі, найбільший у світі базікало. Але кого ще вона могла попросити про допомогу, як не Гелі? Нікого. Нікого.

Минуло багато часу, коли в палату знову присунула та медсестра (її капці з грубою підошвою постиралися до самих зов­нішніх країв), щоб зробити Гаррієт укол. Гаррієт, яка крутила головою й трохи розмовляла сама до себе, старалася прогнати з голови тривоги. Вона з зусиллям зосередилася на медсестрі. У тієї було сяйнисте обвітрене обличчя з поморщеними щоками, гладкі щиколотки й перекотиста, вихляста хода. Якби не медична уніформа, вона запросто могла б зійти за капітанку морського судна, що походжає палубами. На бейджі в неї було написано: «Ґледіс Кутс».

— Спокійно, я зроблю все якомога швидше, — говорила вона.

Гаррієт — якій бракувало що сил, що спокою, щоб по-звичному опиратися — перекотилася на живіт і скривила гримасу, коли голка проникла їй у стегно. Уколи вона ненавиділа і в дитинстві так кричала, плакала й брикалася, що Еді (яка вміла їх робити) кілька разів мусила засукувати рукави просто в кабінеті лікаря й сама їх колоти.

— Де моя бабуся? — запитала вона, відкочуючись назад, потираючи місце уколу на сідниці.

— Мамо рідна! Тобі що, ніхто не сказав?

— Що? — закричала Гаррієт, боком рачкуючи назад на ліжку. — Що сталося? Де вона?

— Ш-ш-ш. Заспокойся! — Медсестра взялась енергійно підбивати подушки. — Просто мусила поїхати ненадовго в центр, і всьо. І всьо, — повторила вона, коли Гаррієт відповіла сумнівним поглядом. — А тепер ляж на спину і вмощуйся.

Ніколи, більше ніколи в житті в Гаррієт не випаде довшого дня. Біль безжально пульсував і полискував у скронях; на стіні нерухомо ряхтів паралелограм із сонячного проміння. Медсестра Кутс, що заскакувала й вискакувала із судном, стала рідкістю: надмірно провіщеним білим слоном, що повертався приблизно раз на століття. Упродовж того нескінченного ранку вона взяла кров, закапала їй очі, принесла Гаррієт води з льодом, імбирного елю, тарілку зеленого желе, яке дівчина покуштувала й відсунула, примх­ливо гримаючи столовим начинням по яскравій світлій таці з пластмаси.

Зі страху вона сіла на ліжку й слухала. Коридор був ніби седативна сітка відлунь: розмови на посту, випадковий сміх, по­стукування ціпками й шаркання ходунів, коли сірі пацієнти-­видужувачі з Фізіотерапії човгали туди-сюди коридором. Час від часу з інтеркому чувся жіночий голос, який виголошував послідовності цифр, таємничі команди: «Карло, зайди в передпокій, санітарку на другий, санітарку на другий…».

Ніби підраховуючи суми, Гаррієт на пальцях обчислювала те, що вже знала, бурмочучи собі під ніс і не переймаючись тим, що скидається на божевільну. Священник про вежу не знає. Своїми словами він ніяк не дав знати, мовляв, йому відомо, що Денні там (або мертвий). Але все може змінитися, якщо лікар визначить, звідки Гаррієт наковталася отруйної води. «Транс ам» стояв досить далеко від вежі, й нікому, мабуть, не спаде на думку шукати щось у ній — а якщо вони ще цього не зробили, то хто­зна, може, й не намагатимуться.

Але, можливо, спробують. А там пістолет її батька. Чому вона не забрала його, як вона могла забути? Звісно ж, Гаррієт нікого не застрелила; але з пістолета стріляли, це вони побачать, і оскільки він лежить під вежею, комусь точно спаде на думку піднятися й подивитися всередину.

І Гелі. Усі його веселі запитання: чи заарештували її, чи стереже її поліціянт. Гелі б безмежно потішився, якби її справді заарештували: ця думка не надто заспокоювала.

А далі їй стрельнула жахлива ідея. Що як за «транс амом» стежать поліціянти? Хіба це не місце злочину, як по телевізору? Копи й фотографи стоять там же, стережуть авто? І звісно, воно досить далеко від вежі — та чи не забракне Гелі розуму уникнути натовпу, якщо він їх побачить? Як на те пішло — чи вдасться йому взагалі підібратися до вежі? Там є складські приміщення, звісно, машина стоїть ближче до них, тож, мабуть, шукатимуть спершу там. Але зрештою вони дістануться й до вежі, чи не так? Гаррієт кляла себе, що не попередила його, щоб був обачним. Якщо там багато людей, у нього не буде вибору, окрім як обернутися й піти додому.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее