Маленький друг

Тут Гаррієт здалося, вона вийшла за межі навіть легковір’я Гелі, але — судячи з ошелешеного мовчання на тому кінці дроту — очевидно, нічого подібного.

— Слухай, Гел, — сказала вона, жаліючи його. — Я тебе не здам.

— Ні? — слабко промовив він.

— Ні! Є лиш ти і я. Ніхто не знає, якщо ти їм не розповів.

— Не знають?

— Слухай, просто йди скажи Ґреґові й іншим, що ти їх розіграв, — сказала вона, махаючи на прощання медсестрі Кутс, яка зазирнула до неї в палату, щоб попрощатися наприкінці своєї зміни. — Не знаю, що ти їм сказав, але поясни, що ти все вигадав.

— А якщо хтось дізнається? — безпорадно спитав Гелі. — Що буде?

— Ти коли йшов до вежі, то когось бачив?

— Ні.

— Машину бачив?

— Ні, — розгублено затнувшись, відповів Гелі. — Яку машину?

«Добре», — подумала Гаррієт. Мабуть, тримався трохи далі від дороги й зайшов ззаду.

— Яку машину, Гаррієт? Ти про що?

— Ні про що. Ти в глибокому місці річки викинув?

— Так. Із залізничного моста.

— Це добре. — Гелі таки ризикнув, видерся туди, але безлюднішого місця годі й шукати. — І ніхто тебе не бачив? Упевнений?

— Ніхто. Але вони ж можуть прочесати річку. — Тиша. — Розумієш, — продовжив він. — Мої відбитки.

Гаррієт його не поправила.

— Послухай, — сказала вона. З Гелі треба просто повторити кілька разів одне й те саме, доки до нього не дійде. — Якщо Джесі­ка й ті інші люди не настукають, ніхто й не дізнається про… цю штуку.

Тиша.

— То що конкретно ти їм сказав?

— Я не розповів їм точну історію.

«Загалом, правдиво», — подумала Гаррієт. Точної історії Гелі й не знав.

— Тоді що? — запитала вона.

— Практично… ну, тобто, те саме, що було в ранковій газеті. Про те, що застрелили Фариша. Там багато не пояснювали, тільки про те, що минулого вечора його знайшов гицель, коли гнався за якимсь диким псом, що втік з дороги й побіг до старого бавовноочисного заводу. Тільки оте про гицля я пропустив. Щоб виглядало, знаєш…

Гаррієт чекала.

— …більше по-шпигунськи.

— Ну тоді йди й зроби ту історію ще більше шпигунською, — запропонувала Гаррієт. — Скажи, що…

— О, знаю! — Він уже знову захопився. — Я класно придумав! Зроблю, як у «З Росії з любов’ю». Знаєш, там валіза…

— …яка стріляє кулями і сльозогінним газом.

— Стріляє кулями й газом! І туфлі! Ті такі туфлі!

Він мав на увазі туфлі агента Клебба, у яких в носку ховався відкидний ніж.

— Так, чудово. Гелі…

— І ще ті кастети, пам’ятаєш, на навчальному полігоні, де вона тому білявому здоровилі в живіт врізала?

— Гелі? Я б на твоєму місці не перегинала.

— Ні. Я не перегну. Але щоб було як вигадка, — радісно додав Гелі.

— Так, — відповіла вона. — Як вигадка.

 

— Лоуренс Юджин Ретліфф?

Незнайомець спинив Юджина до того, як той дістався сходів. То був кремезний щирий на вигляд чоловік із колючими білявими вусами й пильними виразними очима сірого кольору.

— Ви куди?

— Е… — Юджин опустив погляд собі на руки. Він прямував назад у палату до малої, щоб подивитися, чи вдасться ще щось із неї вибити, але, звісно, не міг таке сказати.

— Можна пройтися з вами?

— Без проблем! — погодився Юджин люб’язним тоном, який, однак, того дня йому не надто допомагав.

Лункими кроками вони пройшли повз сходи, аж до кінця прохолодного коридору, до дверей із табличкою «Вихід».

— Не хочу вас турбувати, — сказав чоловік, прочиняючи їх, — особливо в такий час, але хотів би переговорити, якщо ви не проти.

Вони вийшли назовні, з антисептичної тьмяності на палючу спеку.

— Чим можу допомогти? — запитав Юджин, пригладжуючи однією рукою волосся. Після ночі в кріслі він почувався виснаженим і задерев’янілим, і хоч останнім часом уже вдосталь набувся в лікарні, останнє, куди йому хотілося вийти, — це на пекуче сонце.

Незнайомець сів на бетонну лавку й запропонував йому сісти поруч.

— Я шукаю вашого брата Денні.

Юджин сів і мовчав. Йому вистачало досвіду спілкування з поліцією, щоб знати: наймудріший план — завжди — уникати зай­вих рухів.

Коп сплеснув у долоні.

— Боже, ото спека тут, ні? — сказав він. Попорпався в кишені у пошуках пачки цигарок і неспішно підкурив. — Ваш брат Денні має дружні відносини з громадянином на ім’я Альфонс де Б’єн­віль, — мовив він, видихаючи дим із кутика рота. — Знаєте такого?

— Знаю про нього. — Альфонс — то було ім’я Сома.

— Схоже, він дуже зайнятий чолов’яга. — Тоді по-змовницьки додав: — Та він по яєчку в кожному тутешньому кошику тримає, правда ж?

— Звідки мені знати. — Юджин тримався від Сома якомога далі. Його розв’язна нешаноблива поведінка змушувала Юджина страшенно нервувати; поруч із Сомом йому завжди заціплювало, завжди бракувало слів для відповіді, і він відчував, що за спиною Сом із нього кепкує.

— То яку роль він відіграє в цій вашій оборудці?

Весь напнувшись усередині, Юджин опустив руки між колін і старався зберігати стриманий вираз обличчя.

Коп здушив позіхання, а тоді розправив руки на спинці лавки. Він мав звичку нервово погладжувати живіт, ніби щойно трохи схуд і мусив пересвідчуватися, що черево досі плоске.