Маленький друг

— Ось він, — сказала вона Кертісу, — він повернувся, сонечку, не хвилюйся. — Тоді зиркнула на двері сусідньої палати. Юджинові сказала: — Ваша бабця…

Юджин — розвівши руки — підійшов до неї. Ґам проштовхнулася повз нього й поточилася в коридор, дивним, тонким і високим голосом викрикуючи ім’я Фариша.

Пані з відділу обслуговування пацієнтів ухопила за рукав ліка­ря Брідлава, бо він саме проходив повз.

— Лікарю, — сказала вона, киваючи на Кертіса, який хапав ротом повітря й фактично посинів, — у нього якісь труднощі з диханням.

Лікар спинився на пів секунди й глянув на Кертіса. Тоді гаркнув:

— Епінефрин. — Медсестра миттю кудись кинулася. Інша бурк­нула:

— Чому місіс Ретліфф досі не вкололи заспокійливе?

І якось, посеред усієї цієї веремії — санітарок, уколу в руку для Кертіса («ось, сонечку, тобі зразу стане краще») і пари медсестер, що зосередилися на його бабці — знову з’явився коп.

— Слухайте, — сказав він, демонструючи долоні, — ви просто робіть, що маєте робити.

— Шо? — роззираючись, запитав Юджин.

— Я на вас отут зачекаю. — Він кивнув. — Бо мені здається, буде швидше, якщо ви таки з’їздите зі мною у відділок. Коли будете готові.

Юджин роззирнувся. Він ще не до кінця все осмислив; наче дивився на світ крізь хмару. Баба затихла й покірно човгала кудись геть поміж двома медсестрами. Кертіс потирав руку — але, що дивно, припинив хрипіти й душитися. Він показав Юджинові м’яку іграшку — судячи з вигляду, кролика.

— Мій! — гукнув він, потираючи кулаками запухлі очі.

Коп не відривав погляду від Юджина, ніби очікував, що той щось скаже.

— Це мій молодший брат, — промимрив він, проводячи по обличчі рукою. — Він розумово відсталий. Я не можу просто його залишити самого.

— Ну, то беріть із собою, — наполягав коп. — Якусь цукерку ми йому точно знайдемо.

— Сонце? — покликав Юджин — а Кертіс кинувся до нього й мало не збив з ніг. Він обвив Юджина руками й втулився мокрим обличчям йому в сорочку.

— Люблю, — почувся приглушений голос.

— Спокійно, Кертісе, — сказав Юджин, незграбно погладжуючи його по спині, — будь спокійним, припиняй, я тебе також люблю.

— Гарнюні вони, правда? — поблажливо мовив коп. — У моєї сестри такий був, з синдромом Дауна. До шістнадцяти не дожив, але, господи, як ми його любили. На сумнішому похороні я ще не бував.

Юджин видав якийсь невиразний звук. Кертіс страждав від численних хвороб, деякі були серйозні, і це останнє, про що Юджинові хотілося зараз думати. Він усвідомив, що насправді хоче запитати в когось, чи можна побачити тіло Фариша, провести з ним кілька хвилин, трохи помолитися. Фариш ніколи не переймався своєю долею після смерті (та й долею на землі, як на те пішло), але це не означає, що він наприкінці не отримав благодаті. Урешті-решт: Бог уже обдаровував Фариша несподіваною усмішкою. Коли він вистрелив собі в голову після інциденту з бульдозером і лікарі казали, що він живе лише через апарати, а Фариш устав, як Лазар, і ошелешив усіх. Скільки людей вставали буквально з того світу, сідали серед машин підтримки життя й просили картопляного пюре? Чи висмикував би так ефектно Господь душу з могили, щоб потім кинути її в прокляття? Якби ж побачити тіло — поглянути на нього власними очима — і він би знав, у якому стані Фариш пішов у засвіти.

— Я хочу подивитися на брата, перш ніж його заберуть, — сказав він. — Я піду знайду лікаря.

Коп кивнув. Юджин зібрався йти, але Кертіс — раптово запанікувавши — вчепився йому в зап’ясток.

— Якщо хочете, залишайте його тут, — запропонував коп. — Я за ним подивлюся.

— Нє, — відповів Юджин, — нє, всьо добре, нехай піде зі мною.

Коп дивився на Юджина; похитав головою.

— У таких ситуаціях то для них благословення, — сказав він. — Не розуміти.

— З нас ні один нічого не розуміє, — сказав Юджин.

 

Від ліків Гаррієт хотілося спати. Невдовзі у двері постукали. Тетті.

— Золотце! — скрикнула вона, залітаючи досередини. — Як моя дитиночка?

Гаррієт — втішившись — зіпнулася на ліжку й витягнула руки. Тоді їй зненацька здалося, що це їй сниться, а насправді в палаті нікого нема. Від такої химороди вона аж потерла очі й спробувала приховати сум’яття.

Але то справді була Тетті. Вона цмокнула Гаррієт у щоку.

— Але вона має добрий вигляд, Едіт, — викрикувала вона. — Дуже жвава.

— Ну, їй уже покращало, — бадьоро мовила Еді. Вона поклала Гаррієт на тумбочку книжку. — Ось, принесла, щоб тобі не було так нудно.

Гаррієт лягла на подушку й слухала, як вони розмовляють, знайомі голоси перепліталися в сяйну гармонійну маячню. Далі вона опинилася деінде, у темній синій галереї із завішаними меблями. Дощ усе не вщухав.

— Тетті? — гукнула вона й сіла у світлій палаті. Був той же день, тільки пізніше. Сонячне світло на протилежній стіні видов­жилося й перемістилося, ковзнуло по стіні, доки не розлилося на підлозі лянсуватою калюжею.