Маленький друг

— Дівчата, я вирішила побути гарною людиною й повернула кота додому, щоб ви його поховали, але якщо жодна з вас негайно ж не відгукнеться, я зараз обертаюся й везу його назад лікареві Кларку.

Усі троє дітей панічним табуном кинулися до дверей. Вони стали перед одвірком і вирячилися на неї.

Еді повела бровою.

— Ти диви, а що це за маленька міс? — звернулася вона до Гелі з удаваним подивом. Вона мала велику прихильність до нього — хлопчик нагадував їй Робіна, хіба що тим жахливим довгим волоссям відрізнявся — і зовсім не відала, що своєю добродушною дражнилкою спричиняла в нього жовчну ненависть. — Це що, ти, Гелі? Боюся, не впізнала тебе під тими золотими пасмами.

Гелі розплився в самовдоволеній усмішці.

— Ми якраз дивилися на ваші фотографії.

Гаррієт його буцнула.

— Гм, навряд чи це дуже весело, — прокоментувала Еді. — Дів­чата, — звернулася вона до своїх онучок, — я подумала, що вам, напевно, захочеться поховати кота самотужки, тож дорогою назад зупинилася й попросила Честера викопати могилку.

— Де Нюня? — запитала Еллісон. Голос у неї був хрипкий, а очі світилися шаленством. — Де він? Де ти його лишила?

— З Честером. Він загорнутий у рушник. Не раджу вам його розгортати, дівчатка.

 

— Та давай, — під’юджував Гелі, штурхаючи Гаррієт плечем. — Давай подивимося.

Вони з Гаррієт стояли в темному сараї на подвір’ї Гаррієт, де на Честеровому верстаку лежало сповите в блакитний банний рушник тіло Нюні. Еллісон — що досі виплакувала очі — у будинку вишукувала по шухлядах старий светр, що в ньому кіт любив засинати й у якому їй хотілося його поховати.

Гаррієт визирнула з облиплого пилюкою вікна сараю. У кутку пишного літнього газону виднілася постать Честера, що надсадно напирав на край мотики.

— Добре, — погодилася вона. — Але швидко. Доки вона не повернулася.

Лише згодом Гаррієт усвідомила, що тоді вперше побачила й торкала мертву істоту. Вона не очікувала, що це стане таким шоком. Бік кота був холодний і непіддатливий, твердий на дотик, і крізь пучки пальців їй пробіг огидний трепет.

Гелі нахилився, щоб роздивитися краще.

— Фу, — радісно відзначив він.

Гаррієт гладила руде хутро. Воно й лишалося рудим і страшенно м’яким, попри страховидне закоцюбіння тіла під ним. Лапки жорстко випрямилися, наче кіт готувався, що його зараз кинуть у балію з водою, а очі — що навіть у старості й муках зберегли ясну дзвінку зелень — огорнула драглиста плівка.

Гелі нахилився торкнутися його.

— Ой, — зойкнув він і відхопив руку. — Фу.

Гаррієт не сахалася. Вона обережно провела долонею до рожевої точки в кота на боці, де шерсть так до кінця й не відросла, місця, де його маленьким заїли личинки. При житті Нюня нікому не дозволяв його там чіпати; сичав і замахувався на всіх, хто намагався, навіть на Еллісон. Але тепер кіт лежав нерухомо, відкопиливши губи від зціплених голочок-зубів. Шкіра взя­лася складками, шорстка, наче в чесаній рукавиці, і холодна-холодна-холодна.

То це і є таємниця, яку знали і капітан Скотт, і Лазар, і Робін, яку зрозумів навіть кіт в останню свою годину: ось воно, шлях до вітражного вікна. Коли через вісім місяців намет Скотта знайшли, Боверс і Вілсон лежали в застібнутих на голові спальних мішках, а Скотт із розкритого мішка обіймав Вілсона. То було в Антарктиці, а зараз стояв свіжий зелений ранок травня, але тіло в неї під долонею було тверде, як лід. Гаррієт провела кісточкою пальця по передній лапі Нюні, що була наче в білій пан­чішці. «Прикро, — написав Скотт скачанілою рукою, поки зі сніжних безкрайностей м’яко змикалася білість, а тьмяні літери олівця на білому папері тьмяніли дедалі більше, — але, схоже, писати я більше не можу».

— Закладаюся, що ока ти не торкнешся, — підбивав Гелі, наближаючись до неї. — Слабо?

Гаррієт його майже не чула. Таке бачили її мама й Еді: зовнішня темрява, жах, від якого до кінця не оклигуєш. Слова, що злітають із паперу в нічогість.

Гелі підтягнувся ближче в прохолодній імлі сараю.

— Боїшся? — зашепотів він. Долоня прокралася їй на плече.

— Перестань, — відрізала Гаррієт, скидаючи її.

Вона почула грюкіт москітних дверей, як мама гукає Еллісон; швидко накинула рушник назад на кота.

Воно ніколи не відпустить її повністю, запаморочення тієї миті; воно пробуде з нею до кінця життя, і назавжди однорідно змішається з тим тьмяним сараєм — блискучі металеві зуби пилки, запахи пилу й бензину — і трьома мертвими англійцями під сніговим каїрном, з блискотливими бурульками у волоссі. Непам’ять: крижані брили, несамовиті відстані, обернене на камінь тіло. Жахіття самих тіл.

— Ходімо, — покликав Гелі, мотнувши головою. — Треба йти звідси.

— Іду, — відказала Гаррієт. Серце в неї гупало, а подих перехоп­лювало. Проте не від страху, а від чогось украй подібного на лють.