Маленький друг

— Скоттові люди любили своїх псів і поні, але все стало так погано, що довелося їх позастрелювати. Ти послухай, Еллісон. Їм довелося їх з’їсти. — Вона повернулася на кілька сторінок назад і знов опустила голову в книжку. — «Бідолахи! Враховуючи жахливі умови, в яких їм довелося працювати, вони впоралися блискуче, і дуже прикро забивати їх так…».

— Скажи їй замовкнути! — завила Еллісон на підлозі, затискаючи вуха.

— Помовч, Гаррієт, — попросила Еді.

— Але…

— Ніяких «але». Еллісон, — різко звернулася вона, — встань з підлоги. Плачем котові не зарадиш.

— Я тут одна люблю Нюню. Усім іншим одна-га-ково.

— Еллісон. Еллісон. Одного дня, — сказала Еді, тягнучись по ніж для масла, — твій брат приніс мені жабу, якій газонокосаркою відрізало ніжки, а він її знайшов.

Лементи, які здійнялися з кухонної підлоги у відповідь на це, були такими оглушливими, що Еді здалося — голова їй зараз розколеться навпіл, але вона продовжувала намащувати маслом грінку, вже холодну як камінь, і вела далі:

— Робін хотів зробити їй краще. Але не зміг. Я ніяк не могла допомогти тій бідоласі, хіба вбити. Робін не розумів, що коли створіння так мучиться, іноді найправильніше буде позбавити його страждань. Він плакав безперестанку. Мені ну ніяк не вдавалося роз’яс­нити йому, що жабі буде краще мертвою, ніж у таких страшних муках. Він, звісно, був значно молодшим, ніж ти тепер.

Цей невеликий монолог ніяк не повпливав на реципієнтку, для якої призначався, та коли Еді підняла очі, то з певним роздратуванням усвідомила, що Гаррієт, розтуливши губи, пожирає її очима.

— Еді, а як ти її вбила?

— Настільки милосердно, наскільки могла, — твердо відповіла Еді. Вона сапою відчикрижила земноводному голову — і, ба більше, їй вистачило недбалості зробити це на очах у Робіна, через що вона шкодувала, — але не мала жодних намірів заглиб­люватися в цю тему.

— Ти її розтоптала?

— Ніхто мене не слухає! — зненацька вибухнула Еллісон. — Це місіс Фонтейн отруїла Нюню. Я точно знаю. Вона казала, що хоче його вбити. Він ходив до неї на подвір’я і слідив у неї на вітровому склі машини.

Еді зітхнула. Вони вже це проходили.

— Мені так само не подобається Ґрейс Фонтейн, — сказала вона. — То злостива стара бувалиця, яка всюди пхає свого носа, але щоб вона того кота отруїла — у цьому ти мене ніяк не переконаєш.

— Я знаю, що це вона. Я її ненавиджу.

— Те, що ти так думаєш, тобі честі не робить.

— Її правда, Еллісон, — раптово погодилася Гаррієт. — Не думаю, що місіс Фонтейн отруїла Нюню.

— Ти про що? — запитала Еді, обертаючись до Гаррієт, з підозрою реагуючи на це неочікуване співзвуччя думок.

— Маю на увазі, якби вона це зробила, я б знала.

— І як би ти знала про щось подібне?

— Не хвилюйся, Еллісон. Я не думаю, що вона його отруїла. Але якби отруїла, — мовила Гаррієт, повертаючись до читання, — то пошкодувала б про це.

Еді, яка не мала жодного наміру пропускати цю заяву повз вуха, уже збиралася продовжити обговорення, коли Еллісон знову розридалася, гучніше ніж до того.

— Мені однаково, хто це зробив, — схлипувала вона, занурившись кісточками глибоко в очі. — Чому Нюня має вмирати? Чому всі ті бідні люди позамерзали на смерть? Чому весь час усе завжди таке жахливе?

Еді їй відповіла:

— Бо такий світ.

— Тоді осточортів мені цей світ.

— Еллісон, припини.

— Не припиню. Я тепер завжди буду так думати.

— Що ж, це дуже незріла поведінка, — мовила Еді. — Ненавидіти світ. Світові на це начхати.

— Я його до кінця життя ненавидітиму. І ніколи не перестану.

— Еллісон, Скотт і його люди були дуже сміливими, — сказала Гаррієт. — Навіть коли вмирали. От послухай: «Ми у відчаї, померзли ноги, усе. Пального нема, а до їжі далеко, але Вам би було приємно опинитися в нашому наметі, послухати пісні й потішні балачки…».

Еді підвелася.

— Досить, — оголосила вона. — Я відвезу кота до лікаря Кларка. Ви, дівчата, будьте тут. — Вона почала флегматично збирати тарілки, ігноруючи нову хвилю вересків з підлоги біля її ніг.

— Еді, ні, — сказала Гаррієт, посуваючись назад на стільці. Вона підскочила й підбігла до картонної коробки. — Бідний Нюня, — мовила вона, погладжуючи трепетного кота. — Бідний котик. Будь ласка, не забирай його тепер, Еді.

Від болю старий кіт замружив очі. Він кволо гупав хвостом по стінці коробки.

Еллісон, що мало не душилася від сліз, обхопила тварину руками й піднесла його мордочку близько собі до щік.

— Ні, Нюню, — гикала вона. — Ні-ні-ні.

Еді підійшла і з неочікуваною ніжністю забрала в неї кота. Коли вона його обережно підіймала, кіт видав хирлявий, мало не людський крик. Сивувата мордочка, витягнута в жовтозубій міні, робила його схожим на старця, терплячого й виснаженого стражданнями.

Еді ніжно почухала його за вухами.

— Подай мені той рушник, Гаррієт, — мовила вона.

Еллісон намагалася щось сказати, але вже так заходилася, що не змогла.

— Еді, не треба, — благала Гаррієт. Вона вже також розплакалася. — Будь ласка. Я не встигла попрощатися.

Еді нахилилася й сама взяла рушник, тоді знову випросталася.