Маленький друг

Шлях самого Христа — доречно — описано як Таємницю, проте людям навдивовижу нецікаво докопуватися до її суті. Що саме має на увазі Біблія, коли йдеться про те, як Ісус встав із мертвих? Чи повернувся він лише як дух, якоюсь недоладною поторочею? За Біблією, очевидно, що ні: Тома Невіруючий уклав палець в одну з дір від цвяхів у Нього в долоні; Його, досить матеріального, бачили на дорозі в Емаус; Він навіть перехоплював щось у домі одного з учнів. Проте якщо Він справді піднявся з мертвих у Своєму земному тілі, де ж Він тепер? І якщо Він любить усіх так сильно, як про це говорить, чому тоді взагалі хтось умирає?

Коли Гаррієт було років сім-вісім, вона пішла в міську бібліотеку й попросила якихось книжок про магію. Але коли принесла їх додому, то розлютилася, виявивши, що вони містять лише фокуси: як кульки зникають з-під стаканців, а четвертаки випадають людям із вух. Навпроти вікна з Ісусом та її братом височіло вікно зі сценою воскресіння Лазаря. Гаррієт постійно перечитувала в Біб­лії історію Лазаря, але та не давала жодних відповідей навіть на найпростіші питання. Що Лазар розповів Ісусові й сестрам про тиждень, який провів у гробу? Чи після воскресіння він продов­жував смердіти? Чи зміг він повернутися додому й далі жити із сестрами, чи люди його сахалися, тож він, можливо, мусив кудись виїхати й жити на самоті, як Франкенштейнів монстр? Вона ніяк не могла збутися думки, що якби вона, Гаррієт, була там, то розповіла б на цю тему значно більше, ніж святий Лука.

Можливо, то все просто байка. Можливо, сам Ісус не встав із мертвих, хоч усі кажуть, що так і було; та якщо Він справді відкотив камінь і живим вийшов із гробу, чому ж тоді так само не вчинив її брат, якого вона щонеділі бачить у сяйві поруч із Ним?

Це була найбільша одержимість Гаррієт, від якої й випливали всі інші. Бо понад усе — більше ніж Напасть, більше ніж що завгодно — їй хотілося повернути брата. А на другому місці їй хотілося дізнатися, хто його вбив.

 

Одного п’ятничного ранку в травні, через дванадцять років після вбивства Робіна, Гаррієт сиділа за кухонним столом в Еді й читала щоденники останньої експедиції капітана Скотта в Антарктику. Розгорнуту книжку вона сперла між ліктем і тарілкою, з якої їла яєчню-бовтанку з грінками. Вони часто в шкільні ранки снідали в Еді. Іда Ру, яка готувала їм усю їжу, приходила на роботу після восьмої, а їхня мати, котра все одно рідко щось їла, снідала лише сигаретою й подеколи пляшечкою «Пепсі».

Однак того ранку в школу вони не йшли, був просто будній день на початку літніх канікул. Еді у фартуху в горошок, накинутому на домашній халат, стояла біля плити і смажила бовтанку вже собі. Вона не схвалювала цієї звички Гаррієт читати за столом, але простіше було просто змиритися й не забороняти їй, замість того щоб кожні п’ять хвилин робити зауваження.

Яйце було готове. Вона вимкнула газ і підійшла до буфета взяти тарілку. Дорогою їй довелося переступити розпростерту фігуру іншої своєї онуки, що лежала долілиць на кухонному ліноле­умі й монотонно рюмсала.

Ігноруючи схлипування, Еді обережно знову переступила тіло Еллісон і ложкою пересипала яєчню на тарілку. Тоді обійшла колом до кухонного стола, — обачно уникаючи Еллісон, — сіла навпроти байдужливої Гаррієт і мовчки почала їсти. Вона вже була сильно застара для таких речей. Вона на ногах від п’ятої ранку, і ті дітиська їй уже в печінки в’їлися.

Усе через їхнього кота, що лежав на рушнику в картонній коробці поруч із головою Еллісон. Тиждень тому він перестав їсти. Далі, щоразу як його підіймали, він вищав. Тоді дівчатка принес­ли його до Еді додому, щоб та подивилася.

Еді гарно ладнала з тваринами й сама часто думала, що стала б чудовою ветеринаркою чи навіть лікаркою, якби дівчата так робили в її час. Вона виліковувала всіляких різних кошенят і щенят, виходжувала випалих із гнізд пташат і промивала рани й вправляла переломи усіх можливих рівнів у травмованих тварин. Діти про це знали — не лише її онучки, а й усі місцеві, — тому приносили їй не тільки своїх хворих улюбленців, а й просто всіх благеньких приблуд чи диких звіринок, що їм траплялися.

Та хоч як вона жалувала тварин, Еді не мала щодо них жодних сентиментів. Так само вона не творила дива і нагадувала про це дітям. Швидко оглянувши кота, — який справді здавався длявим, але наче не мав якихось очевидних ознак недуги, — вона підвелася й витерла долоні об спідницю, поки онучки з надією підняли на неї очі.

— Ну, а скільки тому коту? — запитала вона в них.

— Шістнадцять з половиною, — відповіла Гаррієт.