Маленький друг

Гаррієт ніколи не втомлювалася їх розглядати. Знімки були надто сині, неземні; і з часом їхні кольори стали ще химернішими й мінливими. Осяяний мріями світ у них був магічним, самодостатнім, безповоротним. Там Робін куняв зі своїм рудим кошеням Нюнею; гримотів по здоровенній, з колонами, веранді Напасті й бризкаючи слиною від сміху, кричав щось у фото­апарат; видмухував бульбашки за допомогою блюдця з милом і шпульки. Ось він серйозний, у смугастій піжамі; ось в уніформі скаута-новака, на випрямлених колінах, задоволений собою; ось тут значно молодший, на дитсадковій виставі «Пряниковий чоловічок», де грав роль скупого дрозда. Костюм тоді в нього був знаменитий. Ліббі готувала його тижнями: чорне трико з помаранчевими колготами, прошите від зап’ястка до пахви, а від пахви до верху стегна, з крилами з опереного чорного оксамиту. До носа йому прив’язали конус із помаранчевого картону, що правив за дзьоб. Костюм був такий гарний, що Робін його вдягав два Гелловіни поспіль, як і його сестри, і навіть коли минуло стільки років, Шарлотті досі дзвонили місцеві матері й молили позичити його своїм дітям.

На тій виставі Еді виклацала всю котушку плівки: купа кадрів, де Робін сміхотливо гасає по будинку, вимахуючи руками й лопочучи позаду крилами, одна-дві заблудлі пір’їни з яких пливуть у повітрі на широченний обшарпаний килим. Чорне крило, обвите навколо шиї скромної Ліббі, зашарілої швачки. Зі своїми маленькими друзяками, Алексом (пекарем у білому халаті з ковпаком) і вредним Пембертоном, самим Пряниковим чоловічком, дрібне личко якого сердито темніло від приниження через власний костюм, якому до Робінового було далеко. Знову Робін, нетерплячий, в’юнкий, його міцно тримає вклякла мати, намагаючись зачесати малому волосся. Грайливою молодою жінкою на фото, безперечно, була мати Гаррієт, але та мати, якої вона ніколи не знала: зграбна, чарівна, переповнена життям.

Ці світлини зачарували Гаррієт. Понад усе їй хотілося перестрибнути з відомого їй світу в прохолодну, омиту блакиттю ясність, де її брат живий, а той прекрасний дім ще стоїть, і всі щасливі. Робін з Еді у просторій тьмяній вітальні, удвох навкарачки грають у якусь настільну гру — яку саме, вона розібрати не могла, якусь із яскравими касами й кольоровим колесом, що крутилося. Ось вони знов удвох, Робін спиною до камери, кидає Еді великий червоний м’яч, а сама Еді комічно закочує очі й шугає, щоб спіймати його. Ось він задмухує свічки на торті в день народження, — дев’ять свічок, останній його день народження — а Еді й Еллісон схилені в нього над плечем, щоб допомогти, світяться в темряві усміхненими обличчями. Щорічне різдвяне божевілля: соснові галузки й лелітки, розсипи подарунків під ялинкою, креденець мерехтить прозірчастою мискою для пуншу, навколо якої розмістилися кришталеві блюдця з цукерками й помаранчами та срібні тарелі з посипаними пудрою тістечками, камінний серафим обснований гірляндою з гостролиста, усі сміються, а у високому дзеркалі палахкотить канделябр. Десь на задньому плані Гаррієт вдалося розпізнати на святковому столі славетні різдвяні тарілки: оповиті візерунком із шарлатової стрічки, із дзвінкими гравійованими позліткою бубонцями. Під час переїзду вони потрощилися, — носильники їх погано спакували, — і зараз не лишилося нічого, окрім парочки чайних блюдець і соусника, але от на знімку вони всі були, божественні, славетні, повним комплектом.

Сама Гаррієт народилася перед Різдвом, посеред найбільшої зафіксованої в Міссісіпі сніжної бурі22. У коробці у формі серця також була фотографія цієї хурделиці: дубова алея Напасті світиться льодом, а Плигун, давно померлий тер’єр Аделаїди, ошалівши від збудження, мчить по вкритій снігом доріжці до своєї господарки, фотографині, яка ловить його в кадр посеред гавкоту, — лапки розмиті, здіймають позаду піну зі снігу — у мить піднесеного очікування того, як він дістанеться своєї любки. Здалеку видно, що вхідні двері Напасті відчинено, і Робін, поки боязка сестра Еллісон хапається за його талію, радісно махає в бік об’єктива. Махав він Аделаїді — яка й зробила те фото — й Еді, котра допомагала його матері вийти з машини; а також своїй сестрі-немовляті Гаррієт, яку він ще ніколи не бачив і яку в той сніжно-яскравий переддень Різдва вперше привезли додому з лікарні.

Гаррієт бачила сніг лише двічі, але все життя знала, що посеред нього народилася. Кожного Святвечора (а тепер Різдво вже випадало дрібніше й сумніше, коли всі збиралися в задушливому домі Ліббі з низькими стелями навколо газового обігрівача й пили еґ-ноґ23) Ліббі, Тет і Аделаїда оповідали одну й ту саму історію про те, як вони спакувалися в машину Еді й вирушили у Віксберзьку лікарню, щоб серед снігів привезти Гаррієт додому.