Читаем Маленький друг полностью

Тож великий будинок, що належав сім’ї Клівів, відколи його збудували в 1809 році, довелося поспіхом продати, щоб сплатити борги Судді. Сестри досі побивалися з цього приводу. Вони в тому будинку виросли, як і сам Суддя, як його мати, баби й діди. Що гірше — людина, якій вони продали маєток, перетворила його на притулок для літніх людей, а згодом, коли в притулку відібрали ліцензію, на соціальне житло. Через три роки після смерті Робіна будівля згоріла дощенту.

— Громадянську війну пережив, — гірко бідкалася Еді, — а негритоси все одно його знищили.

Насправді ж будинок знищив саме Суддя Клів, а не «негритоси»: він сімдесят років у ньому нічого не ремонтував, як і сорок років перед тим цього не робила його мати. Коли він помер, підлога вже прогнила, опори сточили терміти, а весь каркас мав от-от розсипатися, проте сестри все одно з любов’ю згадували вручну розмальовані шпалери — чирково-сині17, з центифольними трояндами, — що їх прислали з Франції; мармурові полиці над камінами з вирізьбленими херувимами й канделябр із вручну нанизаним богемським склом, сходи-близнюки, збудовані спеціально для потреб будинку зі змішаними мешканцями: одні для чоловіків, інші для жінок, і стіна, яка розділяла верхній ярус будинку пополовині, щоб збитошні хлопці не могли серед ночі залізти в кімнати дівчат. Вони здебільшого забули, що на час смерті Судді чоловічі сходи, ті, що з північного боку, уже п’ятдесят років не бачили жодних вечірок і настільки струхлявіли, що користуватися ними було небезпечно; що в старечому маразмі Суддя мало не дотла спалив їдальню через нещасний випадок із парафіновою лампою; що підлога прогиналася, стеля текла, а в 1947-му східці на задній веранді розвалилися на друзки під вагою чоловіка з газової служби, який прийшов перевірити лічильник; а також, що ті славетні розмальовані вручну шпалери повідлуплювалися від тиньку величезними пропліснявілими фестонами.

Будинок, що цікаво, називали Напастю18. Дід Судді Кліва так його назвав через те, що під час його будівництва сам мало не загинув. Від споруди нічого не залишилось, окрім двох димарів-близнюків і вкритої мохом цегляної стіни з хитромудрою кладкою «ялинка», що вела від фундаменту до передніх сходів, де на чотирьох потрісканих плитках на присхідці блакитним кольором збляклої делфтської порцеляни було виведено «КЛІВ».

На Гаррієт ці чотири голландські кахлі справляли більше враження захопливих реліквій, аніж будь-який мертвий пес із коржиком у зубах. У їхній вишуканій водянистій синяві вона вбачала синяву багатства, пам’яті, Європи, раю; а Напасть, чиє походження вона з них вибудовувала, світилася фосфоресценцією й пишнотою самої мрії.

У її уяві померлий брат, наче принц, проходив кімнатами цього втраченого палацу. Будинок продали, коли їй було лише шість тижнів, але Робін там ковзав униз махагонієвими поруччями (а якось, розповіла їй Аделаїда, мало не врізався в скляний сервант унизу) і грав у доміно на перському килимі, поки за ним спостерігав мармуровий херувим із розпростертими крилами й лукавими очима з важкими повіками. Він засинав біля ніг ведмедя, якого його двоюрідний дядько уполював і з якого зробив опудало, а ще бачив стрілу, оперену збляклою сойчиною пір’їною, якою індіанець натчез19 поцілив у його прапрадіда під час облави в 1812-му та яка залишилася стирчати в стіні вітальні в тому ж місці, куди влучила.

Окрім голландської плитки, від Напасті залишилося небагато матеріальних артефактів. Більшість килимів і меблів, а також усі закріплені елементи — мармуровий херувим, згаданий канделябр — порозкладали по ящиках із написом «Різне» і продали якомусь антиквару в Ґрінвуді, котрий скупив їх за половину ціни. Коли в день переїзду Еді спробувала висмикнути зі стіни ту славетну стрілу, держалко розкришилося в неї в руках, а дрібний наконечник, попри всі намагання шпателем відколупати його з тиньку, так і залишився на місці. Поїдене ж міллю опудало ведмедя відправилося на звалище, звідки діти негрів, тішачись, його порятували й за ноги потягли по грязюці додому.

Як же тоді відбудувати цього вимерлого колоса? Які залишилися скам’янілості, від яких відомостей відштовхуватися? Фундамент досі стоїть, трохи віддалік від містечка, — де саме, Гар­рієт точно не знала, але чомусь це й не важило; лише раз у житті, одного давнього зимового дня її повели туди подивитися. Малій дитині тоді здалося, ніби той фундамент колись підтримував знач­но більшу за будинок споруду, чи не ціле місто; вона пам’ятала, як Еді (вбрана по-хлопчачому, в штани хакі) збуджено стрибала від кімнати до кімнати, видихаючи білі хмарки повітря, указувала на вітальню, їдальню, бібліотеку — хоча цей спогад був зовсім туманним, порівняно з тим жахіттям, коли Ліббі в червоному труакарі, заливаючись сльозами, подала руку в рукавичці, щоб Еді провела її хрумким зимовим лісом назад до автівки, поки Гаррієт шпорталася позаду.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дети мои
Дети мои

"Дети мои" – новый роман Гузель Яхиной, самой яркой дебютантки в истории российской литературы новейшего времени, лауреата премий "Большая книга" и "Ясная Поляна" за бестселлер "Зулейха открывает глаза".Поволжье, 1920–1930-е годы. Якоб Бах – российский немец, учитель в колонии Гнаденталь. Он давно отвернулся от мира, растит единственную дочь Анче на уединенном хуторе и пишет волшебные сказки, которые чудесным и трагическим образом воплощаются в реальность."В первом романе, стремительно прославившемся и через год после дебюта жившем уже в тридцати переводах и на верху мировых литературных премий, Гузель Яхина швырнула нас в Сибирь и при этом показала татарщину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. А теперь она погружает читателя в холодную волжскую воду, в волглый мох и торф, в зыбь и слизь, в Этель−Булгу−Су, и ее «мысль народная», как Волга, глубока, и она прощупывает неметчину в себе, и в России, и, можно сказать, во всех нас. В сюжете вообще-то на первом плане любовь, смерть, и история, и политика, и война, и творчество…" Елена Костюкович

Гузель Шамилевна Яхина

Проза / Современная русская и зарубежная проза / Проза прочее