Маленький друг

З Напасті вдалося врятувати пригорщу дрібніших артефактів — лляну білизну, тарілки з монограмами, громіздкий палісандровий креденець, вази, порцелянові годинники, стільці з їдальні, розсіяні по її будинку й будинках тіток: випадкові уламки, кістка ноги там, хребець сям, з яких Гаррієт узялася відбудовувати згорілу велич, якої ніколи не бачила. І ці врятовані предмети з теплотою сяяли погідним древнім світлом, відмінним від усього іншого: столове срібло було важчим, вишивка багатшою, кришталь витонченішим, а порцеляна — з вишуканішою, рідкіснішою блакитною барвою. Та найзначущішими були історії, які їй передавали, — щедро прикрашені речі, які Гаррієт розцяцьковувала ще більше через свій непохитний міт про той магічний алькасар20, чарівне шато, якого ніколи не існувало. Вона аж до ніяковості винятково володіла тим обмеженим баченням, яке дозволяло всім Клівам забувати те, чого пам’ятати не хотілося, а також перебільшувати чи ще якось переінакшувати те, чого не вдається забути; і заново стягуючи скелет чудовиська, яке колись було багатством її родини, Гаррієт не відала, що до одних кісток чиїсь руки дісталися швидше; що інші кістки належать не тій тварині; що значна кількість наймасивніших і найефектніших маслаків — то зовсім не кістки, а гіпсові підробки. (Славетний богемський канделябр, наприклад, походив зовсім не з Богемії; навіть виготовлений він був не з кришталю; мати Судді замовила його з «Монтґомері Ворд»21). Найменше з усього Гаррієт усвідомлювала, що в своїй праці вона топчеться туди-сюди по певних невиразних порохнявих фрагментах, які, якби вона взялася їх дослідити, надали б усій структурі істинного — і досить невтішного — тону. Могутня, несосвітенна й помпезна Напасть, яку вона з таким клопотом відбудовувала в себе в голові, була не реплікою будинку, що коли-небудь існував, а химерою, казочкою.

Цілими днями Гаррієт у домі Еді (який Напасті й у підметки не годився — бунгало з двома спальнями, збудоване в 1940-х) вивчала старий фотоальбом. Зі світлин дивилась худа й соромлива Ліббі із зачесаним назад волоссям, і навіть у вісімнадцять вона видавалася безкровною й була наче стара діва: її рот і очі мали риси, що нагадували матір Гаррієт (і Еллісон). Далі — зневажлива Еді: дев’ятирічна, брови наче грозові хмари, а вираз обличчя ніби в дрібної копії батька, Судді, котрий хмурився позаду неї. Несьогосвітня круглолица Тет, розпластана в плетеному кріслі з розмитою тінню кошеняти на колінах, упізнати яке було неможливо. Маленька Аделаїда, яка переживе трьох чоловіків, сміється в камеру. З усієї четвірки вона була найгарніша, і в ній також щось нагадувало Еллісон, але вже тоді в кутиках її рота збиралось якесь невдоволення. На сходах приреченого будинку, що бовванів за ними, можна було прочитати напис «КЛІВ» на голландських кахлях: ледь помітний, і то лише якщо добре придивлятися, але вони — єдине на фотографії, що не змінилося.

Найбільше Гаррієт любила фотографії зі своїм братом. Більшість із них зробила Еді; а тому що на них було важко дивитися, їх вийняли з альбому й тримали окремо, на полиці шафи Еді в коробці з-під цукерок у формі серця. Гаррієт було близько восьми років, коли вона на них натрапила, і це стало археологічною знахідкою рівня гробниці Тутанхамона.

Еді поняття не мала, що Гаррієт знайшла ті фотографії й що саме через них дівчинка стільки часу проводить у її домі. Оснастившись ліхтариком, Гаррієт вивчала їх у глибині затхлої шафи за спідницями Едіних недільних суконь; іноді вона ховала ту коробку всередину своєї мандрівної валізки барбі й несла в комору для інструментів Еді, де та — рада, що онуки можна туди збутися — дозволяла бавитися й не турбувала її. Кілька разів вона брала ті фотографії на ніч собі додому. А одного разу, коли мама вже пішла спати, показала їх Еллісон.

— Глянь, — сказала вона. — Це наш брат.

Еллісон, поки в неї на обличчі зароджувався дуже схожий на страх вираз, вирячилася на відкриту коробку, яку Гаррієт поклала їй на коліна.

— Подивися далі. Ти там теж є на деяких.

— Я не хочу, — відповіла Еллісон, притиснула коробку кришкою й упхнула її назад Гаррієт.

Світлини були кольорові: збляклі «полароїди» з порожевілими краями, липкі й надірвані в місцях, де їх витягували з альбому. Обмацані пальцями, наче їх багато разів передавали між собою. У деяких знімків ззаду були чорні реєстрові номери, бо їх використовували в поліцейських розслідуваннях, і саме на них виднілося найбільше відбитків пальців.