Маленький друг

— Ти була найкращим нашим різдвяним подарунком, — розповідали вони. — Робін так переживав. Вночі перед тим, як ми мали їхати, він майже не спав, і бабці твоїй аж до четвертої ночі не давав заснути. А як уперше побачив, коли тебе занесли всередину, то трохи помовчав, а тоді каже: «Мамо, ти, напевно, вибрала там найгарнішу дитинку».

— Такою гарною дитиною Гаррієт була, — тужливо мовила її мама — вона сиділа біля обігрівача, обвивши руками коліна. Як і в Робінів день народження й річницю його смерті, на Різдво їй було особливо важко, і всі про це знали.

— Я була гарна?

— Саме так, рибко. — Так справді було. Гаррієт ніколи не плакала й не обтяжувала нікого, доки не навчилася говорити.

Улюбленою фотографією в коробці у формі серця в Гаррієт була та, що її вона постійно роздивлялася під ліхтариком, де вони з Робіном та Еллісон у вітальні Напасті біля різдвяної ялинки. Наскільки їй було відомо, то єдина світлина з ними трьома разом; єдина її фотографія в старому родинному домі. Вона не передавала жодного відчуття численних трагедій, які вже насувалися. За місяць старий Суддя помре, Напасть утратять назавжди, а навесні помре Робін, але, звісно ж, про це тоді ніхто не знав; було Різдво, у будинку з’явилося нове дитя, усі раділи й думали, що будуть щасливими вічно.

На фотографії Еллісон (серйозна, у білій нічній сорочці) босоніж стояла біля Робіна, який тримав на руках маленьку Гаррієт: обличчя в нього світилося сумішшю збудження й спантеличення, наче Гаррієт — то дорога іграшка, з якою він ще не навчився бавитися. Біля них вигравала вогнями різдвяна ялинка; у куточку фотографії, наче звірі, що прийшли споглядати на диво в яслах, мило визирали Робінів котик Нюня і цікавий до всього Плигун. Понад цією сценою всміхався мармуровий херувим. Світло на знімку було переривчасте й сентиментальне, пашіло катастрофою. До наступного Різдва не доживе навіть тер’єр Плигун.

 

Після смерті Робіна Перша баптистська церква розпочала збір на дарунок у пам’ять про нього — японську айву чи, може, нові поду­шечки для церковних лав, — але грошей надійшло більше, ніж усі очікували. Під час якоїсь хурделиці одне з шести церковних вікон-­вітражів — кожне зі сценкою з життя Христа — вибила дерев’яна гілка, тож відтоді отвір затуляли листи фанери. Зажурений через вартість заміни пастор запропонував витратити гроші на нове вікно.

Значна частка фонду надійшла від місцевих школярів. Вони ходили від дверей до дверей, організовували розіграші речей і ярмарки випічки. Робінів друг Пембертон Галл (котрий грав Пряникового чоловічка для Робінового дрозда на дитсадковому святі) дав на меморіал свого загиблого друга майже двісті доларів — щедру пожертву, походження якої пояснив тим, що розтрощив свою скарбничку, хоч насправді поцупив гроші з бабусиної сумочки. (Також він спробував віддати на меморіал материну обручку, десять срібних чайних ложечок і масонський затискач для краватки, походження якого не вдавалося визначити нікому; той був інкрустований діамантами й, очевидно, коштував добрих грошей.) Та навіть без цих кругленьких посмертних подарунків загальна сума, яку зібрали Робінові однокласники, вийшла чималою; тоді пролунала пропозиція не заміняти розбиту сценку «Весілля в Кані» на таку саму, а вшанувати якось не лише Робіна, а й дітей, які так наполегливо для нього працювали.

На новому вікні — яке через півтора року відкрили під охкання парафії Першої баптистської церкви — було зображено симпатичного блакитноокого Ісуса, який сидів на брилі під оливковим деревом і розмовляв із рудоволосим хлопчиком у бейсболці, що був безпомилково схожий на Робіна.

 

«ПУСТІТЬ ДІТЕЙ І НЕ ЗАБОРОНЯЙТЕ ЇМ ПРИХОДИТИ ДО МЕНЕ»

 

— було написано під сценкою, а на пластинці нижче:

«Світлої пам’яті Робіна Кліва Дюфрена

Від школярів Александрії, Міссісіпі

“Бо таких є Царство Небесне”».

 

Усе своє життя Гаррієт дивилася, як її брат зоріє в одній плеяді з архангелом Гавриїлом, святим Іваном Хрестителем, Йосипом і Марією, та, звісно ж, самим Христом. Промені полудневого сонця пронизували його екзальтовану постать, а очищені обриси його обличчя (кирпатий ніс, пустотлива усмішка) світилися такою ж блаженною ясністю. І ця ясність була ще світлішою, бо належала дитині, істоті вразливішій, ніж Іван Хреститель та інші; однак у його личку прозирала також сумирна байдужість вічності, наче секрет, про який вони всі знали.

Що саме сталося на Голготі чи в могилі? Як плоть вознеслася з приземленості й жалоби в цей калейдоскоп воскресіння? Гаррієт не знала. Зате знав Робін, і ця таємниця сяяла в його перевтіленому обличчі.