Марко Вовчок

Соден, Франкфурт, Вісбаден, Швальбах… Марія Олександрівна з Богданом подорожують Європою, письменниця лікується, зустрічається з друзями, листується, продовжує працювати. Разом з І. Тургенєвим вона здійснює подорож пароплавом по Рейну, О. Герцен наполегливо запрошує її на острів Уайт. Олександр Іванович мав плани все ж таки прочитати письменниці розділи з «Минулого й дум», зацікавлюючи її зібраннями російських літераторів, проектом Товариства грамотності, справами журналу «Колокол». Марія Олександрівна у цей час перебувала в Гейдельберзі, спілкувалася з поляками. Тоді ж час у місті наклав на себе руки молодий талановитий хімік Олевінський: казали, що він зробив це через серйозний конфлікт з польськими колами. Однак дружина Д. Менделєєва була впевнена, що застрелився молодий чоловік через нещасливе кохання до Марка Вовчка. Сама ж письменниця у листі сумно зауважувала про своє життя: «Я мандрую-мандрую тепер…»

Париж

Друзі бажали бачити її поруч і наполегливо запрошували до себе. І Марія Олександрівна таки наважилася поїхати в Лондон, сподіваючись і сповіщаючи І. Тургенєва, що потім повернеться в Росію. Опанас Васильович залишився в Гейдельберзі і листувався з дружиною. І. Тургенєв переїжджає в Париж і просить Марка Вовчка навідати його. Письменниця на цей час чекала гонорар за видані в Росії твори, але гроші чомусь затримувались. Вона вагалася, куди податися: в Лондон чи в Париж, адже грошей не було ні копійки, а їхати до будь-якого з цих міст без грошей було однаково недобре… Остаточний вибір Марко Вовчок зробила на користь Парижа і разом з Богдасем приїхала до Франції. Її радо зустрів і допоміг влаштуватися в доброму пансіоні Іван Сергійович. Радіючи приїзду доброго друга, І. Тургенєв попросив її переписати проект Товариства для поширення грамотності.

Від чоловіка Марія Олександрівна отримувала сумні листи, бо було зрозуміло, що остаточний розрив уже близько. Тому у вересні 1860 року Марко Вовчок, сплативши невідкладні борги й рахунки та зібравши необхідну суму для від’їзду Опанаса Васильовича в Росію, поїхала в Гейдельберг. Чому розірвалися ці стосунки? Чи цьому сприяла велика кількість талановитих, сильних і захоплених чоловіків поруч із Марією Олександрівною? Чи постійні згадки про бурхливі почуття до Олександра Пассека? Чи це сталося через те, що, як писала одна з сучасниць письменниці, «…розумові обрії Марії Олександрівни розширилися від часу опублікування її українських оповідань, і в пошуках ідеалів вона пішла далі, ніж думав Опанас Васильович»? У будь-якому разі справжні причини цього знають лише двоє. Опанас Маркович восени 1860 року вирушив через Берлін у Росію. У цей час І. Тургенєв писав О. Герцену про важкий душевний стан Марії Олександрівни і зауважував: «Чоловік її людина не лиха і навіть чесна, та гірша від будь-якого лиходія своїм дрібним, дражливим, самозакоханим і нестерпно тяжким егоїзмом». Однак письменник, як справжній друг Марії Олександрівни, звертається до П. Анненкова з проханням: «Влаштуйте, тобто допоможіть влаштувати <…> Марковича. Дружина його тут, не зовсім здорова й сумує». У листі від О. Герцена письменник дізнається про зв’язок Марії Олександрівни з Олександром Пассеком: «…мати його у відчаї, неначе всі ми не винні перед царем та не грішні перед Богом. Він поїхав за нею в Париж». На що Іван Сергійович реагував спокійно й розсудливо: «Я можу тебе запевнити, що Марія Олександрівна зовсім не Цирцея – і не думає спокушати юного Пассека. Чи закоханий він у неї – цього я не знаю, але вона ніяк не заслуговує бути предметом материнського відчаю». У листопаді 1860 року І. Тургенєв написав О. Герцену: «Ти знаєш, я перебуваю щодо Марії Олександрівни на становищі дядька чи наставника і говорю з нею дуже відверто. Я цілком певен, що між нею і Пассеком нема анічогісінько – і ця певність ґрунтується саме на тих психологічних даних, про які ти згадуєш: але ж les apparences – справді проти неї. <…> Та лихого в цьому всьому немає нічого; вона так само вдячна тобі, як і мені, за дружнє застереження».

Світлим променем стала надрукована в журналі «Современник» стаття Миколи Добролюбова («Риси для характеристики російського простолюду») про творчість Марка Вовчка. Дуже довго М. Добролюбов і М. Чернишевський боролися за цю статтю, яку цензори вздовж і впоперек порізали й повиправляли, але все ж таки вона була надрукована!