Марко Вовчок

Після довгих клопотань Опанас Васильович був звільнений з посади молодшого вчителя Немирівської гімназії, і родина почала розмірковувати про поїздку за кордон, бо це конче необхідно було для здоров’я Марії Олександрівни. Хоча у спогадах старшого сина Богдана причину поїздки пояснено по-іншому: «Головною причиною було прагнення духовного світла. Особливо ж І. Тургенєв переконував Марка Вовчка та її чоловіка подивитися, як живуть за кордоном». Саме подивитися, як живуть люди без кріпацтва, й хотілося Марії Олександрівні. Разом з Марковичами за кордон збирається й Іван Сергійович Тургенєв. У цей час виїжджає за кордон і Пантелеймон Куліш, а от Опанас Васильович поїхати не може. Вирушаючи за кордон, Марко Вовчок казала, що їй сумно й тяжко їхати без чоловіка, але вона сподівається, що він приїде вже через кілька місяців.

Прощаючись із письменницею перед її від’їздом за кордон, Т. Шевченко наполегливо радив їй писати якомога більше і звернутись до народних казкових сюжетів: «Гляди ж, доню, щоб ти мені написала копу, дві або п’ять, а то й сім кіп казок…» Виконуючи це побажання Т. Шевченка, вона пізніше напише такі чудові твори цього жанру, як «Невільничка», «Лимерівна», «Кармелюк», «Дев’ять братів і десята сестриця Галя».

Увечері 29 квітня 1859 року Марко Вовчок із сином Богданом, у супроводі Івана Тургенєва вирушили з Петербурга в Берлін.

За кордоном

На початку травня письменниця прибуває в Берлін. Як розповідав І. Тургенєв, який тоді був у дружніх стосунках із Марком Вовчком, її син Богдан «…сидів у нього протягом усього шляху на руках, на ногах і спав на шиї». У цей же час до Берліна прибуває П. Куліш. Припускають, що саме там і відбулася остання зустріч і серйозна розмова Марка Вовчка і її першого видавця, після якої Куліш повернувся додому. Іван Тургенєв потурбувався про влаштування письменниці з сином у Дрездені й поїхав у Париж. У листах письменник цікавився турботами й проблемами Марії Олександрівни, радив, до яких лікарів звертатися. На щастя, у травні Опанас Васильович одержав відпустку на вісім місяців і вирушив у Німеччину, щоб приєднатися до сім’ї. Марія Олександрівна пройшла курс лікування, разом із сином брала уроки німецької мови, причому обоє мали добрі успіхи. Там, на чужині, письменниця листується з Шевченком, який довіряє їй найпотаємніші думки й переживання: «…не пускають додому. Печатать не дають. Не знаю, що й робить. Чи не повіситься часом? Ні, не повішусь, а втечу на Україну, оженюсь і вернуся як умитий в столицю». Іван Сергійович на кілька днів виїжджає до Лондона, де зустрічається з Олександром Івановичем Герценом (1812—1870) і передає йому збірку Марка Вовчка. Марія Олександрівна читала кілька робіт Герцена і дуже цікавилася цією неординарною особистістю, вона просила І. Тургенєва: «Скажіть мені щось про нього, адже Ви, мабуть, побачите його в Лондоні». Сам же Герцен, прочитавши оповідання Марка Вовчка, дуже хотів познайомитися з авторкою. Марія Олександрівна у Дрездені познайомилася з критиком і журналістом Володимиром Михайловичем Майковим (1823—1885), письменником Іваном Олександровичем Гончаровим (1812—1891), професором Петербурзького університету Костянтином Дмитровичем Кавеліним (1818—1885).

У червні 1859 року був надрукований перший іноземний переклад Марка Вовчка, це було оповідання «Одарка», перекладене чеською мовою.

Наприкінці літа Марковичі їдуть у Лондон. Там вони зупиняються в Олександра Герцена, який уже давно сподівався познайомитися з Марком Вовчком. Про гостювання сім’ї Марковичів у Герцена згадувала Наталія Олексіївна Огарьова (дружина О. Герцена): «…пані Маркович не забарилась з’явитись у Лондоні з чоловіком і малим сином. Пан Маркович здавався ніжним, навіть сентиментальним, чутливим малоросом; а вона, навпаки, була розумна, рішуча, різка, на вигляд холодна. <…> Вона розповідала Герцену, що вийшла заміж у шістнадцять років, не кохаючи, а лише прагнучи незалежності. Справді, І. Тургенєв мав рацію, вона була негарна, але її сірі великі очі були непогані, в них світився розум і малоросійський гумор, до того ж вона була струнка і вміла одягатися зі смаком».

Слава Марка Вовчка поширюється: у серпні 1859 року французький письменник, друг І. Тургенєва, Проспер Меріме (1803—1870), який читав в оригіналі книжки російських авторів, написав письменниці Жанні Дакен, що чекає на книжку оповідань Марка Вовчка, яку переклав І. Тургенєв. Письменник зазначав, що цей шедевр, за словами І. Тургенєва, перевершив роман Г. Бічер-Стоу «Хатина дядька Тома». Пізніше Меріме напише І. Тургенєву: «Оповідання Марка Вовчка дуже сумні. <…> У нас їх сприйняли б як проповідь соціалізму, і добродії, які воліють не бачити кривавих ран, жахнулися б».