Марко Вовчок

1871 рік можна вважати роком зародження й формування стосунків Марії Маркович з майбутнім чоловіком, Михайлом Дем’яновичем Лобачем-Жученком (1850—1927). Вони познайомились у родині полтавчанина Михайла Мамича, де якось узимку гостювала Марія Олександрівна. Михайло Дем’янович на той час закінчував морське училище. Цього року двоє дорогих серцю письменниці чоловіків закінчили певний етап у своєму навчанні: Богдан успішно склав іспити й отримав атестат зрілості, а Михайло Дем’янович закінчив училище й отримав звання гардемарина. Місцем служби Лобача-Жученка став фрегат «Князь Пожарский», однак уже в червні він вирішив піти у відставку і вступити до технологічного інституту. Богдан знав Михайла Дем’яновича і ставився до нього як до приятеля (Богдан був лише на три роки молодшим за Лобача-Жученка), тому рішення гардемарина дуже його порадувало. Стосунки між Марією Олександрівною й Михайлом Дем’яновичем стають ближчими, довірливішими: вони перейшли на «ти», часто навідують одне одного, чоловік виконує різноманітні доручення своєї подруги. У липні Михайла Лобача-Жученка було звільнено від служби й надано чин прапорщика, а Богдан отримав дозвіл вступити до університету, «не складаючи вдруге екзаменів» (син Марка Вовчка стане студентом першого курсу математичного розряду фізико-математичного факультету Петербурзького університету). Також у житті Богдана з’являється Ліза Корнільєва, з якою він познайомився, живучи в Тулі. Обережна й стримана мати пише синові: «Я не знаю Лізи, але як угадую, це дівчина чиста й серйозна, саме така, яка може ощасливити життя людини». Богдан багато часу проводить з Лізою, майже весь час перебуває в Тулі, а Марія Олександрівна попереджає: «Пам’ятай, любий друже мій, що з такими порядними людьми треба обходитися обережно. Якщо і є великий гріх на землі, то це легковажно порушити душевний світ порядної людини».

У день народження дочки Парасковія Петрівна написала Марії Олександрівні: «…всюди ти була для мене ангелом-охоронцем, що оберігав життя моє від усіляких турбот і лиха, частенько від нестачі хліба насущного… І якщо я тепер живу цілком забезпечено і по можливості спокійно, то хіба не тобі завдячую цим?» Ці щирі слова – не просто гарні фрази до дня народження: письменниця з перших років самостійного життя постійно допомагала матері, покинутій другим чоловіком напризволяще.

Листування з Михайлом Дем’яновичем не припиняється, дарма що він вимушений поїхати у справах у Торжок, а чи вона в Париж. Затримання Марії Олександрівни в Парижі викликає сум у Михайла Дем’яновича. А затриматися письменниці було необхідно, бо мала відбутися зустріч з Етцелем, який збирався передати всі свої видавничі справи синові й без нього тепер ні з ким не зустрічався. Крім того, після довгої розлуки Марко Вовчок побачилася з І. Тургенєвим, про якого написала Лобачу-Жученку: «Страшенно постарів. Став білий, як сметана».

Після закриття журналу перекладів матеріальний стан письменниці значно погіршився, про це свідчать прохання Богдана Марковича відкласти сплату за слухання лекцій в університеті, які він час від часу писав. Останнє таке прохання було подане у жовтні 1873 року, його відхилили, а Богдана виключили з числа студентів. Марію Олександрівну в цей час більше турбувало інше: країною пройшли арешти, було ув’язнено багато її друзів та однодумців, вилучено книжки, в яких були і її твори. Марко Вовчок відчувала небезпеку, тому письменниця вирішила разом з Богданом і Михайлом Дем’яновичем терміново виїхати за кордон! Для збирання коштів на цю поїздку вона мобілізує всі сили, звертається навіть до товариства для допомоги нужденним літераторам і вченим. До від’їзду Богдан зумів знову стати студентом Петербурзького університету й отримати відпустку на два місяці для поїздки за кордон супроводжувати хвору матір. У технологічному інституті також задовольнили прохання Михайла Дем’яновича Лобача-Жученка про надання йому закордонної відпустки до початку нового навчального року. У кінці березня 1874 року Марко Вовчок на превелику силу виклопотала собі закордонний паспорт і разом з Богданом та Михайлом Дем’яновичем виїхала в Париж. Однак невдовзі вони повернулися, на початку травня оселилися на дачі в селі Ретені, поблизу станції Плюсса Варшавської залізниці. Там Богдан, перебуваючи на літніх канікулах, мав роботу репетитора. Кілька разів Марія Олександрівна виїжджала в Петербург, щоб вирішити видавничі справи, зустрітися з друзями. У вересні письменниця з сином і другом повернулися в Петербург. Саме там турбота про власну безпеку відступила, бо її місце зайняла турбота про Михайла Дем’яновича: лікарі підозрювали в нього туберкульоз. Через це він вимушений був залишити навчання в технологічному інституті.