Марко Вовчок

Етцель не перериває листування з Марком Вовчком і щиро зауважує їй: «Коли б Ви одержали французьку освіту, Ви б посіли у нас визначне місце серед наших романістів, і Ваше життя було б спокійним, уславленим, безтурботним». Але на той час життя Марії Олександрівни не було безтурботним: померла мати Михайла Дем’яновича, і він, узявши відпустку, поїхав у Полтаву. Письменниця захворіла і, не відчуваючи полегшення, вирішила їхати на консультацію до лікарів у Харків. Слабку матір супроводжував Богдан. На щастя, лікарі запевнили, що хвороба її не така небезпечна, як здавалося близьким, і запропонували лікування. У Харкові Марія Олександрівна весь вільний час присвячує Борі: вони гуляють містом, відвідують знайомих. Зберігся цікавий спогад Бориса Михайловича про один епізод того часу: «Якось ми пішли в міський сад, де в той час перебував проїздом звіринець з дресированими собаками під орудою якогось італійця. Коли ми прийшли, то вистави не було, та коли вже мама заговорила з “директором” італійською мовою, то він страшенно зрадів і показав різні собачі фокуси, відмовившись від платні». Через деякий час після повернення письменниці з молодшим сином у Ставрополь був схоплений і заарештований Богдан Маркович (1884). Його кинули до Ростовського в’язничного замку. Марію Олександрівну викликали у ставропольську жандармську управу, де їй показали фотографію Богдана. «Ви знаєте цього пана?» – спитали письменницю. Вона відповіла: «Аякже, це мій син». Коли Марія Олександрівна запитала, що чекає її сина, полковник відповів: може, каторга або й гірше. Серце матері стискалося від тривоги за долю сина, – і яке лікування могло тут зарадити? Забувши про власні негаразди й хвороби, Марія Олександрівна з Борею виїхала в Ростов, щоб, може, якось допомогти Богданові. Письменниця зустрічалася з капітаном, який вів слідство, з наглядачем в’язничного замку. У листі до чоловіка Марко Вовчок сумно жартувала: «Розмовляючи з ними, я в душі сміялася, згадуючи слова І. Тургенєва, що в мене є хист робити з людьми, що забажаю, – чи не збереглася ще й тепер часточка цього хисту?» Марія Олександрівна не опускала рук і, здавалося, не втомлювалася, борючись за сина. Вона двічі бачилася з Богданом, написала листа чоловікові з проханням надіслати синові посилку, їздила в Харків до прокурора, щоб поговорити про справу Богдана. Давній знайомий Марії Олександрівни, прокурор Харківської судової палати Ігнат Закревський колись давно брав участь у суперечці щодо перекладів казок Андерсена і був не на боці Марії Олександрівни. Шукаючи зустрічі з ним, письменниця турбувалася, чи не зашкодить синові навіть її поява у І. Закревського, бо він міг залишити в душі давнє зло.

В Україні. Доля Богдана

Серед цих турбот і проблем був один слабенький, але світлий промінчик: Михайло Дем’янович сподівався, що його переведуть в Україну: звільнялося місце в Богуславі Канівського повіту. У квітні 1885 року сподівання справдилися. Лобача-Жученка призначили на нове місце. А Марія Олександрівна знов і знов робить спроби взяти Богдана на поруки. З в’язниці Богдан Опанасович передав матері кілька віршів за мотивами Шеллі. Марко Вовчок потурбувалася, й ці твори були надруковані в місцевій газеті «Северный Кавказ» під псевдонімом Ростовський. Богдан передавав ці вірші у вигляді математичних формул, які мати розшифровувала, щоб записати вірш уже літерами. Про долю старшого сина Марія Олександрівна розповіла в листі Етцелю, також вона надіслала видавцю два портрети Богдана. Етцель був дуже зворушений і стурбований долею сина Марка Вовчка – мабуть, він розповів про цю історію комусь із політичних емігрантів, бо невдовзі історія Богдана Марковича стала відома всім емігрантам у Парижі.

Усі зусилля Марії Олександрівни поки що нічого не дали. Вона збирається переїжджати з чоловіком в Україну, працює над новими перекладами для видавництва Етцеля, але подумки – весь час у Ростові біля сина, якому не може допомогти. Як тільки з’являлася можливість, мати летіла до старшого сина. Борис згадував про побачення з братом: «Пам’ятаю, що й мене мати взяла на одне побачення. Також врізалось мені в пам’ять, як Богдан, стоячи за ґратами в’язниці, махав нам рукою, коли ми йшли додому. Пригадую, що тоді я часто сидів один у кімнаті, бо мамі доводилося багато ходити по різних установах, клопотати за Богдана». За рік до ув’язнення Богдан розлучився зі своєю першою дружиною. Ліза Маркович з дітьми поїхала до батьків у Калузьку губернію, а Богдан Опанасович жив з другою, невінчаною дружиною Євгенією Голубовською. Марія Олександрівна листувалася з родиною Голубовських, цікавилася, коли й хто був у Богдана, чи дозволяють побачення, як він почуває себе. До всіх неприємностей додавалася побутова невлаштованість сім’ї. Михайло Дем’янович приймав у Богуславі справи й не міг узятися до шукання помешкання для родини, а життя в Києві у чужих людей було для письменниці просто нестерпним. Нарешті чоловік винайняв на правому березі Росі будиночок, куди й приїхала Марія Олександрівна з молодшим сином.