Марко Вовчок

Марія Олександрівна не полишає спроб допомогти синові. Навіть хворіючи й перебуваючи в Києві на лікуванні, письменниця пише про справу Богдана в Петербург Анатолію Федоровичу Коні (1844—1927). Жінка сподівається, що юрист не забув старої дружби і відповість їй, а може, й порадить щось. Богдан Опанасович перебував в одній камері з кримінальними злочинцями й писав матері, що побутові проблеми – то дрібниці, а от життя серед морально покалічених людей насправді страшне. У січні 1887 року Олександр ІІІ розв’язав нову справу Б. Марковича адміністративним шляхом, запропонувавши звільнити його з-під варти й вислати в Астраханську губернію під нагляд поліції на три роки. Марія Олександрівна бажає поїхати до сина, але Михайло Дем’янович дуже боїться відпускати дружину після хвороби саму. Борис був замалим для того, щоб супроводжувати матір, а Євгенія, дружина Богдана, була зайнята й не могла так швидко вибратися до чоловіка. Лобачу-Жученку вдалося отримати відпустку на сім днів, і він вирушив на Катеринославщину разом з дружиною. У лютому 1887 року Марко Вовчок з чоловіком приїхали до Новомосковська й зустрілися з Богданом. Доля приготувала їм нове лихо: Богдана було наказано відправити до місця заслання етапом. Марія Олександрівна писала клопотання, що через поганий стан здоров’я її сина не можна так доставляти в Астраханську губернію, але клопотання відхиляли. В’язничний лікар підтвердив, що Богдана не можна відправляти етапом, він цього не витримає. На щастя, до слів лікаря прислýхались. Через постійне нервування й неспокій сама Марко Вовчок знову захворіла, так що пробула в Новомосковську до кінця місяця і аж у квітні вирушила в Хохітву.

Микола Чернишевський

Стан здоров’я письменниці дуже погіршився, у листі до старшого сина Марія Олександрівна пише: «Погано мені, лебедику, і, мабуть, краще й не буде. Дуже схоже на початок кінця. Я сама бачу, що дуже змінилася навіть після Новомосковська». У травні 1887 року Богдан Опанасович прибув на місце заслання – до Астрахані. Там Богдан відразу відвідав Миколу Чернишевського, який дав високу оцінку творчості Марка Вовчка. Розповідаючи Марії Олександрівні в листі про зустріч і слова М. Г. Чернишевського, Богдан просто умовляв матір: «Хороша моя, будь ласкава, берися до праці! Твій розум не втратив своєї гостроти, твоя душа, як і колись, ясна й чутлива, ти можеш гарно писати, я в тому глибоко переконаний. Скільки вже разів я казав про це! А тепер така підтримка, як думка Миколи Гавриловича!» З відповіддю Марія Олександрівна не забарилася, її великий лист Богданові насправді був адресований М. Чернишевському. Письменниця розповідає про своє життя, просить допомогти влаштувати працю одного літератора-початківця (свою власну), відповідає письменникові, що листів М. Добролюбова у неї, мабуть, залишилося мало (М. Чернишевський запитував про них), бо деякі папери загубилися. Пізніше письменниця передасть М. Чернишевському всі знайдені у себе листи М. Добролюбова і пообіцяє написати спогади про зустріч і знайомство з Миколою Олександровичем у Неаполі.

Перебуваючи в Києві на лікуванні, Марко Вовчок поволі відновлює свої давні знайомства, чому її друзі дуже раділи. До речі, у записнику Івана Франка (1856—1916) його рукою було занотовано, за якою адресою, через кого можна зв’язатися з Марком Вовчком, і зроблено це було в ті роки, коли письменниця не бажала, щоб її хтось турбував. Це доводить, що наполегливі люди могли знайти письменницю, відновити старі, перервані зв’язки. Сучасники згадували, що у Богуславі Марія Олександрівна вже не була такою відлюдницею, якою приїхала на Кавказ. Звісна річ, вона й далі зберігала своє інкогніто, але в Києві, дорогому їй за спогадами молодості і куди вона часто їздила, хоч і не було необхідності в лікуванні, вона зустрічалася з деякими людьми, що були їй до душі і знали її літературне минуле. З багатьма познайомилась і в самій околиці Богуслава. Були поляки, з якими вона любила розмовляти їхньою мовою і обмінювалась польськими книжками; були і євреї з бідняків, але найбільше було зв’язків із селянами-малоросами, Марія Олександрівна не поривала листування з ними все життя.