Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

“Монтег! - голос Фабера буравом загвинчувався в вухо Монтега. - Ви занапастите всю справу! Божевільний! Замовкніть!”

Жінки підхопилися зі своїх стільців.

- Сядьте! Вони скорилися.

- Я йду додому, - тремтливим голосом промовила місіс Бауелс.

“Монтег, Монтег, ради бога, прошу вас... Що ви затіяли?” - благав Фабер.

- Чом би вам не почитати якогось вірша з цієї книжки? - Місіс Фелпс кивнула головою на томик. - Мабуть, цікаво!

- Але ж це заборонено! - заволала місіс Бауелс- Цього не можна робити!

- А ви гляньте на містера Монтега - йому кортить почитати, я ж бачу. І якщо ми слухатимемо уважно, пан Монтег буде щасливий і тоді, певне, ми зможемо піти або зайнятися чимось іншим. - Місіс Фелпс нервово подивилася на мертві стіни навколо них.

“Монтег, якщо ви це зробите, я роз’єднаюсь, я покину вас, - дзижчала бджола в його вусі. - Що це вам дасть, чого ви досягнете?”

- Налякаю їх до смерті, ось що, так налякаю, що світу білого не побачать!

Мілдред озирнулася.

- З ким це ти розмовляєш, Гаю?

В мозок йому впилася срібна голка.

“Монтег, слухайте, є лише один вихід! Удайте, що пожартували, прикиньтеся, що вам весело, що ви не розлючені! Далі підійдіть до сміттєспалювача й киньте в нього книжку”.

Але Мілдред випередила його, сказавши тремтливим голосом:

- Любі мої, кожному пожежникові раз на рік дозволяють принести додому книжку, щоб показати своїй родині, якими дурницями колись захоплювалися люди, як книжки їх нервували, зводили їх з розуму. От і Гай вирішив потішити нас і почитати який-небудь віршик, аби ми зрозуміли, що то за нісенітниці й дарма не сушили собі свої бідненькі голівки, чи не так, любий?

Монтег стиснув книжку в руках.

“Скажіть “так”, - наказав Фабер.

Губи Монтега слухняно повторили за Фабером:

- Так.

Мілдред, сміючись, вихопила в нього книжку.

- Ось, прочитай цього вірша. А втім, ні, ліпше оцей віршик, такий смішний, ти його вже читав сьогодні. Ручаюся, ви нічого не зрозумієте. Якесь нагромадження слів - тра-та-та-та-та. Ну, давай, Гаю, ось на цій сторінці, любий!

Він подивився на відкриту сторінку. Знову забриніла бджола в вусі: “Читайте”, - Як називається вірш, любий?

- “Берег Дувра”.

Язик у Монтега прилип до піднебіння.

- А тепер читай - виразно і не поспішаючи.

В кімнаті стало гаряче; Монтега кидало то в жар, то в холод; вони наче опинилися посеред спекотної пустелі - три жінки сиділи на стільцях, а він стояв перед ними, похитуючись, чекаючи, поки місіс Фелпс перестане обсмикувати свою сукню, а місіс Бауелс забере руки від зачіски. Нарешті він почав читати - тихо, затинаючись, а тоді з кожним рядком усе голосніше і впевненіше. Голос його линув над пустелею, злітав у біле небо, кружляв у розпеченій порожнечі над трьома жінками:

- Довіри океан
Колись безмежний був і землю звідусіль
Він обіймав, як пас барвистий, залюбки.
Але тепер мені
Чутні лише плачі й протяглий стогін хвиль,
Що ринуть крізь туман
Під вітру свист назад, назад, сумні,
Розбившись об життєві стрімчаки.

Стільці рипіли. Монтег читав далі:

- Прошу, любове, я
Нам вірність зберегти. Бо цей примарний світ,
Що, як здається нам, цвіте, мов первоцвіт,
Прекрасний і новий, веселками сія -
Насправді це сумна, печальна круговерть,
Нема любові в ній, ні втіх, ні співчуття;
Він - темне поле битв, поразок сум’яття,
Це бродять втікачі, що пережили смерть,
Де ми - як решта військ, в бою розбитих геть

[20].

Місіс Фелпс ридала.

Її приятельки дивилися на її сльози, на спотворене гримасою обличчя. Вони сиділи, не насмілюючись доторкнутися до неї, вражені таким незвичайним проявом почуттів. Місіс Фелпс ридала нестямно. Монтег сам був зворушений і приголомшений.

- Тихше, тихше, Кларо, - обізвалася Мілдред, - заспокойся, все гаразд, Кларо! Перестань! Кларо, що з тобою?

- Я... я... - схлипнула та, - не знаю...

Місіс Бауелс підвелась і грізно подивилась на Монтега.

- Бачите? Я ж знала наперед, що так буде! І вийшло на моє! Я завжди казала, що поезія - це сльози, поезія - це самогубства, істерики, погане самопочуття; поезія - це хвороба. Ви злий, містере Монтег, злий, злий!

“Ну, а тепер...” - прошепотів Фабер.

Монтег слухняно повернувся, підійшов до каміна і просунув книжку крізь мідну решітку назустріч нетерплячому ВОГНЮ.

- Дурні слова, дурні слова, дурні слова, вони тільки ранять душу, - вела далі місіс Бауелс. - Чому люди прагнуть завдавати біль одне одному? Хіба й без того мало болю в світі? Таж ні, ще треба мучити людей такими нісенітницями!