Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

Монтег відвів очі від поручнів. Звичайно Бітті не сідав за кермо, але сьогодні він правив “саламандрою”, різко завертаючи на поворотах, нахилившись уперед на високому водійському троні; поли його важкого чорного плаща лопотіли й маяли; він був схожий на велетенського кажана, що мчав над машиною, над мідними й латунними частинами, назустріч вітру.

- Вперед, вперед, щоб зробити світ щасливим, Монтег!

Рожеві щоки Бітті наче світилися в пітьмі. Він жорстоко посміхався.

- Ось ми й приїхали!

“Саламандра” різко зупинилася. З неї, квапливо й незграбно зіскакуючи, посипалися люди. Монтег стояв, не відриваючи запалених очей від холодних блискучих поручнів, у які судомно вчепилися його пальці.

“Я не можу зробити цього, - думав він. - Я не можу ввійти в цей дім”.

Бітті (від нього ще пахло вітром, крізь який вони щойно мчали) стояв поруч.

- Ну, Монтег.

Пожежники, схожі у своїх незграбних чоботях на калік, розбігалися безшумно, мов павуки. Бітті стежив за виразом обличчя Монтега.

- Що з вами, Монтег?

- Послухайте, - повільно промовив той, - ми ж зупинилися біля мого дому.

Частина третя ВОГОНЬ ГОРИТЬ ЯСНО

У будинках по всій вулиці засвітилися вікна, загрюкали двері - люди вибігали побачити виставу. Бітті й Монтег дивились, один зі стриманим задоволенням, -другий - не вірячи власним очам, на будинок - головну арену дійства, де жонглюватимуть смолоскипами й ковтатимуть вогонь.

- Ну, - сказав Бітті, - ось ви й маєте те, що хотіли. Друзяка Монтег хотів долетіти до сонця, а тепер, коли обпалив крильця, дивується, як це могло трапитися. Хіба вам не досить було того натяку, коли я прислав механічного пса до ваших дверей?

На застиглому обличчі Монтега не проступало нічого, голова його важко й повільно, ніби кам’яна, обернулася до сусіднього будинку - темного й похмурого в обрамленні яскравих квітників.

Бітті зневажливо пирхнув.

- Ет, облиште! Невже вас обдурила та маленька зайдиголова зі своїм заяложеним репертуаром? Га, Монтег? Квіточки, метелики, листячко, заходи сонця, хай їм чорт! Усе це занотовано в її картці. Хай мене дідько вхопить, коли я не вцілив у самісіньку точку! Досить подивитися на ваше розгублене обличчя. Кілька травинок і місяць-молодик! Яка нісенітниця! І що доброго вона цим зробила?

Монтег сів на холодне крило “саламандри”, кілька разів крутнув головою праворуч-ліворуч, праворуч-ліворуч...

- Вона все бачила. Вона нічого нікому не зробила. Вона нікого не чіпала...

- Не чіпала! Авжеж! А коло вас не крутилася? Ох, ці вже мені благодійники з їхніми витягнутими, святенними пиками, з їхнім пісним мовчанням і з єдиним талантом - примушувати людину відчувати себе в чомусь винною. Хай би їх усіх чорти взяли! Наче ото сонце зійшло опівночі, аби і в ліжку не дати людині супокою!

Двері відчинилися; по сходах збігла Мілдред, наче в кошмарному сні, тримаючи в закляклій руці валізу. Біля тротуару тієї ж миті з шурхотом зупинилося таксі.

- Мілдред!

Вона пробігла повз нього, вся напружена, обличчя біле від пудри, рота не видно - забула підфарбувати губи.

- Мілдред, невже це ти подала сигнал тривоги? Вона засунула валізу в машину і, сама опустившись на сидіння, пробурмотіла:

- Бідолашні мої “родичі”, бідолашні! Все загинуло, все, все тепер загинуло...

Бітті вчепився Монтегові в плече. Таксі рвонулося з місця і зі швидкістю сімдесят миль на годину зникло в кінці вулиці.

Почувся дзвін, ніби на скалки розбилася мрія, створена з фігурного скла, дзеркал і кришталевих призм. Монтег зненацька озирнувся - його мов підштовхнув порив вітру, що налетів не знати звідки. І він побачив, що Стоунмен і Блек, махаючи сокирами, трощать віконні рами, щоб був протяг.

Почувся шерех крилець метелика, що б’ється в холодну чорну перепону.

“Монтег, це я, Фабер. Ви чуєте мене? Що там скоїлось?”

- Тепер це вже скоїлося зі мною, - відповів Монтег.

- Яка прикрість! - вигукнув Бітті. - В наш час кожен чомусь вважає, навіть цілком певен, що з ним не може статися ніякого лиха. Інші вмирають, а я живу. Для мене не існує ані наслідків, ані відповідальності. Але ж вони є! Та годі про це. Коли вже дійшло до наслідків, то не до балачок, чи не так, Монтег?

“Монтег, ви можете врятуватися? Втекти?” - запитав Фабер.

Монтег повільно йшов до будинку, але не відчував, як ноги ступали спершу по цементній доріжці, потім по росяній нічній траві. Десь поруч клацнув запальничкою Бітті, і Монтег зачаровано втупився в жовтогарячий язичок полум’я.